«Іспанська» тітонька турбується про всіх
Такої щедрої пошти у «Вечірнього Києва» ще не було. У кращі часи на адресу редакції надходило й по кількасот листів щоденно, проте не пригадую, аби по кілька десятків одночасно від однієї людини. Пачки листів, які спонукали до цієї публікації, з іспанської Севільї. Від пані Ніни.
«Виникли проблеми з роботою.
У її пошуках спрямовувала думки й за кордон, зокрема в Німеччину, бо мала там знайомих. Майже рік брала уроки німецької в однієї вчительки. Тепер працюю в Іспанії, тож німецька не знадобилася. Хатня працівниця в одній сім’ї. Працюю нелегально: приїхала туристкою і залишилася. Спочатку було дуже важко. Проблеми з пошуком роботи, мовою. Але Бог мене не залишив, послав на допомогу людей, які підтримали».
Загалом, листи пані Ніни схожі на проповіді вірної іспанської Євангельської церкви, в лоні якої жінка опинилася, потрапивши на чужину. Мета її епістолярію месіонерська – навернути до своєї віри адресатів, більшою мірою своїх родичів у Росії, яку вона покинула. До «Вечірнього Києва» заробітчанка надіслала бандеролі з копіями своїх листів, написаних у різні роки в різні кінці Росії. Ми не маємо наміру бути помічниками російської емігрантки в релігійній пропаганді, але нам видалося цінним те, що поміж пристрасних теологічних закликів трапляються цікаві життєві спогади. Спостереження, висновки, котрі мають певну пізнавальну цінність, щирі переживання й емоції.
Із листа московському племіннику Дмитру: «Я знаю тебе з тих пір, коли ти ще був у материній утробі. У той час я навчалася в Казані і квартирувала у вас. Нас було багато, ми не вміщалися на маленькій кухні, тому столувалися групами – кілька чоловік вставали з-за столу, на їхнє місце сідали інші. Під час вагітності ваша мама дуже стомлювалася, жалілася на важкість у спині. Вона не знала, що народить двійню, бо тоді лікарі ще не мали пристроїв, аби таке визначити.
Ваша мама не побереглася й застудила груди. Утворився нарив. Лікарі допомогли, але молоко пропало. Ви із Сашком не отримували потрібного харчування, тому багато плакали. Люба була дуже стриманою, а тут, бачу, сидить і сльози капають на дитинча. Тьотя Настя, бачачи, що її 18-річна донька з двома немовлятами, так побивається, мимоволі сказала: «Хоча б Дімочку Господь прибрав». Люба дорікнула матері: «Мамо, ти зовсім не думаєш, що кажеш!»
Опинившись у чужомовному середовищі відірваною від родичів і знайомих, від побуту і звичаїв свого народу, людина, мабуть, живе спогадами. Вони рятують її. Повернутися туди, де рідне і звичне, можна лише подумки. Лише через минуле. У такому випадку ретроспектива колишнього життя набуває на диво чітких кадрів. У всіх деталях і подробицях постають в пам’яті епізоди, навіть колись малозначні в твоєму житті.
Утім, в листах пані Ніни вони мають чітке призначення й спрямування, працюють на завдання, котре жінка поставила перед собою або поставили перед нею. Попередній спогад про народження племінників містить таку деталь: бабуся своїм емоційно-непродуманим висловлюванням зашкодила Дмитрикові, що позначилося на подальшому житті онука. Бабуся Настя вчинила не по-божому, і цим скористався диявол. Діма став наркоманом. І тепер тьотя Ніна, перебуваючи за тисячі кілометрів від племінника, фактично з іншого світу прагне врятувати його. Звісно, якою методою. Ось що вона пише в іншому листі до нього: «Є у нас молодий чоловік – Андрій. Хлопець великого інтелекту. Свого часу на вимогу батьків прибув до Іспанії в реабілітаційний центр для наркозалежних. Невдовзі його звідти вигнали, бо постійно порушував тамтешні порядки. Зійшовся з такими, як сам, і неодноразово потрапляв за ґрати. У в’язниці дав собі обіцянку: вийде на волю й обов’язково влаштується на роботу. Влаштувався, але всі зароблені гроші спускав на героїн. Не забарився цироз печінки, по тілу пішли виразки. Коли один із знайомих підшукав йому чергове помешкання, то попередив: «Варіант непоганий, але там живуть віруючі».
Звісно, «іспанська» тітонька повчає племінника цим прикладом: то був перст Божий. Тепер Андрій видужав і душевно, й фізично. «Тепер у нього є наречена Юля. Вони готуються до весілля, і всі за них радіють».
Чомусь пані Ніні особливо осоружний російський екс-президент Єльцин. Може, тому, що якраз за його правління їй і довелося покинути Батьківщину. У своїх листах вона декілька разів вказує на нього як на негативний приклад безбожника, а через те й пияка. «Я часто наводжу приклад з Єльциним. У нього була така влада, що він міг звернутися до найкращої клініки світу, у будь-який реабілітаційний центр, до будь-якого екстрасенса чи знахаря. Я впевнена, що він і звертався, але даремно: Бог не дав своєї волі на зцілення, аби світ довго ще згадував і потішався над Росією і її президентом-алкашем. Якщо іспанці сходяться з кимось із росіян поближче, то неодмінною темою їхньої розмови є насмішки над Єльциним. Усе інше в нашому російському житті їм збагнути важко, а Єльцин-алкаш – це зрозуміле».
А я при цьому згадав, як Борис Миколайович колись казав, здається, тодішньому своєму наступнику, що кожен російський політик, прокинувшись, повинен запитувати себе: «А що я зробив для України?» Звісно, на тверезу голову таких допитів собі не влаштовуватимуть російські благодійники, та все ж Єльцин став ніби трохи рідніший після цього.
Втім, хіба мені під силу змагатися в ретроспективності з нашою респонденткою, яка настійно прагне довести своїм рідним, що вони, власне, ніхто, бо все, що вони зробили й навіть задумали – від Всевишнього. Що їхні успіхи й невдачі – чи то Божий, чи сатанинський промисел. «Для прикладу скажу, як вступала до технікуму Ліда, – пише вона в черговому посланні до чергового родича. – Вона прийшла уточнити, коли іспит з російської мови, а їй кажуть: «Біжи хутчіш до аудиторії – зараз розпочнуть писати диктант!» Ліда примчалася, а всі місця вже зайнято. Екзаменатор приставляє стільця до першої лави так, що вона опинилася обличчям до аудиторії. Якраз навпроти неї сиділа відмінниця, зошит якої Ліда бачила, як власний. Звірила з нею кожне слово й отримала «п’ятірку». Правда, другий іспит – з математики – склала на «3». Та за середнім балом її зарахували. Вона вважала це своєю заслугою замість подякувати Богу за милість.
Так само як і Люба. Приїхавши в Казань, вона мріяла мати хоча б однокімнатну квартиру у висотці, навіть таку, в якій жили ми. Де взимку холодно, влітку спекотно. Стіни такі, що шум проникає зі всіх боків. Якщо у когось п’янка, то весь будинок слухає музику й тупіт. Але їй удалося придбати будинок за містом. Кілька кімнат, зимою тепло. Влітку прохолодно. Тобто отримала більше, ніж мріяла. Але в церкві не дякувала за це Господу, а дивилася по головах, чи нема знайомої або приятельки, щоб покликати після служби остограмитися. Господь, не дочекавшись вдячності, відступив від неї, і ми знаємо, що сталося з її Дімою».
А от сама пані Ніна у скрутну годину вчинила правильно, за що й була винагороджена.
«Я працювала в Читинській області головним бухгалтером на руднику, де добували золотий концентрат. Почався занепад, гірників відправили в неоплачувану відпустку на невизначений термін. Люди голодували. Були випадки, коли за продукти стариків убивали. Озлоблені шахтарі прихопили із забою вибухівку, аби висадити в повітря директора шахти. О четвертій ранку стався вибух, аж наш будинок сколихнуло. Вибухівку вкинули через вікно втепленої веранди, де спав директорський син. Від звуку розбитого скла він прокинувся й гукнув батька. Той вхопив вибухівку і жбурнув у вікно. Врятувало те, що бікфордів шнур виявився задовгим.
А далі гірше. Із настанням холодів гірниче селище замерзало. Нестача грошей, нестача вугілля – котельні не дають тепла. Перш ніж залізти під ковдру, клала в ліжко собі й шестирічному сину грілки й пляшки з гарячою водою. У школі відмінили навчання. Народ почав розбігатися. Кому нікуди було їхати, терпіли.
Наше об’єднання «Забайкалзолото» мало спільне підприємство в Лаосі. Туди підшуковували головного бухгалтера. Я запропонувала себе. «Ми плануємо послати туди Тамару Федорівну, але якщо вона з якихось причин не зможе, то поїдете ви», – сказали мені. Я днями молилася із сльозами на очах, аби доля мені усміхнулася: одного дня зателефонували й повідомили, що в Лаос беруть мене».
Анатолій ПОТАШ (Закінчення в наступному номері)