Замкнуте коло
Нев’януча актуальність статтей і реплік на мовну тематику, опублікованих у «Вечірньому Києві» (та й у деяких інших часописах – «Вісті з України», «Молодь України», «Літературна Україна», «Молода гвардія» тощо) 15-17 років тому, не тільки не звеселяє душу, а й кидає у холодний піт.
Зробити таке зіставлення спонукало недавнє відвідання одного з українських ліцеїв Києва, зокрема стояння у вестибюлі і мимовільне слухання розмов і реплік учнів, батьків, педагогів, технічних працівників… Вражало не те, що російська мова лунала з кожних вуст, часом навіть здавалося, з усіх щілин і шпарин. Вражали ПРИРОДНІСТЬ і НЕВИМУШЕНІСТЬ того, що відбувалося. Жодних комплексів, ніякої, даруйте за каламбур, ніяковості.
Смішно з огляду на це було згадувати наше роздратування у стінах гімназії імені Лесі Українки на вулиці Лютеранській, де на початку 90-х навчався мій син. Нас було чималенько – батьків зі «спальних районів», що привозили своїх дітей до української гімназії в центрі Києва. Поступово перезнайомилися, навіть здружилися. Відправивши малечу на уроки, самі йшли до кав’ярні на вулиці Заньковецької і за філіжанкою духмяного напою обмінювалися новинами, враженнями від щойно відвіданих мітингів та інших акцій. З приводу фактів порушення мовного режиму в гімназії імені Лесі Українки нашому обуренню не було меж. Тоді нам здавалося, що їх більш ніж забагато, цих порушень. Але ж і нас, учасників «політінформацій» за кавою, було достатньо. І тоді, в період синьо-жовтих віч на площі біля Республіканського стадіону, ми не почувалися такими собі загнаними у глухий кут вовками. Навпаки, видно було – ініціатива за нами!
Вікторе Бондаренко, Сергію Кривохатько, Іване Розпутенко, Петре Ситнюк, Борисе Стрілець… Де ви, побратими, відгукніться! Невже пішов наш час? І я вже не знаю, з ким себе порівняти під час оцього свого недавнього перебування у ліцейному вестибюлі – з миколаївським солдатом, якого проганяють через ряди шпіцрутин? Чи, може, з гоголівським Хомою Брутом, коли шибки благенької і занедбаної церковці – України – було вщент розбито і вся нечисть поринула до храму, де молився філософ?
Якщо у 90-х роках минулого століття хоча б переляк був: російськомовне міщанство кинулося до книгарень у пошуках словників, потягнулося до українських шкіл і садочків, заходилося видумувати легенди на кшталт: «Я люблю українську мову, але поки що не користуюся нею, бо не хочу паплюжити!». Дехто навіть побіг до паспортного ст`олу, аби змінити запис у графі «національність», адже КДБ підкидало інформацію про те, що грядуть погроми, виселення росіян тощо. У році 2005-му, коли Україною прокотилася хвиля скороспілого розчарування ідеалами Помаранчевої революції, мода на українське, зокрема й мову, якось неприродно швидко змінилася на тотальну зневагу, ігнорування всього і вся. У 90-х, було, випадково затешеться до нашої компанії чоловічок, звиклий «изъясняться на общедоступных языковых средствах и не желающий искажать ридную мову», то биту годину вибачається і розшаркується в реверансах. Нині спробуй, зроби зауваження. Роздягне і пропече тебе поглядом з голови до ніг. Якщо просто відмахнеться, як від мухи-набридухи, – вважай пощастило.
А чому б йому не почуватися впевнено? Жовтогарячий туман розвіявся – і насторожений було примарою українізації обиватель побачив те саме просякнуте українофобією і москвофільством українське телебачення, лотки, завалені російською і проросійською пресою. Чи не з перших днів функціонування нової влади «глупий пінгвін» завважив, як легко і невимушено, з приводу і без особливої нагоди переходять учорашні герої Майдану, новоспечені можновладні на мову північного сусіда. Комусь на все це було гидко і боляче дивитися. Але не пересічному українському «вужеві» (даруйте за таку часту експлуатацію горьковських персонажів). Цей, мов та миша з байки Лафонтена, спочатку висунув носа, потім голову, а ще потім виліз і заходився гризти недоїдки України-духовної, наче й не було ніякої революції, наче й не проголошувалися з її трибуни гасла про національне відродження, про формування європейського штибу нації…
Хвилин 20, не менше, стояв я у цьому горезвісному вестибюлі, поки, нарешті, не почув уривки розмови однієї жіночки з сином. Дочекався-таки! Розцілувати їх не розцілував, хоча й близький був до цього. Та все ж сказав: «Ви перші, від кого я почув українські слова!». Жіночка, щоправда, тут же взяла на себе роль адвоката: що ви, мовляв, є тут ще люди, які послуговуються українською. Хоча й зазначила, що її україномовний син під впливом шкільного оточення навіть удома став частіше збиватися на жахливий російський суржик. Переконуючи мене в цьому, вона не збагнула дикість і неприродність нашої суперечки. З піною коло рота доводити, що у стінах одного з найкращих у Києві українських ліцеїв від учнів і їхніх батьків в коридорах ще можна коли-не-коли почути рідне слово? Слово, мовлене мовою титульної нації європейської держави? Докотилися!
Рівень київського обивательства лишився незмінним за роки незалежності. Хотів би, щоб хто-небудь спростував це моє твердження. Ну от хоча б така маленька деталь. Відомі письменники в кінці 80-х років розгорнули на сторінках «Вечірки» ґрунтовну дискусію з приводу того, треба чи ні перекладати українською «Євгенія Онєгіна» та іншу російську класику. Наукову даму, якщо не помиляюся, на прізвище Котенко, здавалося б, поклали на обидві лопатки. Вичерпно роз’яснили їй, що переклад – аркодужний міст між народами і їхніми мовами, (про це писав Павло Тичина), що, геніально переклавши того ж таки «Євгенія Онєгіна» на українську, Максим Рильський зробив його надбанням нашої літератури, що мова, зрештою, це не тільки засіб комунікації – це душа народу… Учасникам тієї дискусії (якщо можна, звичайно, назвати це дискусією) здалося тоді, що вони раз і назавжди закрили цю тему. Ну, не дискутувати ж, їй-право, щодо достовірності таблиці множення чи доцільності періодичної системи елементів Менделєєва. Аж ні! Й у журналістському середовищі можна нині почути «аргументи» пані Котенко.
Від шановних колег нерідко чую дорікання: та скільки ж можна цього негативу! Адже є паростки, є світло в тунелі… Позитив? Дивився недавно художній фільм «Кат» часів горбачовської перебудови. Спірне питання – чи потрібні на телеекрані титри дубляжу українською мовою. Мадам Котенко вигукне рішуче «Ні!», а я ще подумаю. Та от завважив: слово «зґвалтування» у цих титрах телевізійники подали згідно з Українським правописом. Освоюють, хоча й із перемінним успіхом, реабілітовану оригінальну українську літеру «Ґ» улюблена мною «Літературна Украї-на», скромна районна газета «Печерськ», часопис «ПеревізникUA» та деякі інші видання. А про тих, хто не освоює, ігнорує, не говоритиму. Щоб не завершувати свій допис традиційним і, на жаль, більш звичним для мене негативом.