«Двуязычие» – шлях до відсталості
Нинішня мовна ситуація загрожує національній безпеці і єдності України. Вона є результатом цілеспрямованих дій п’ятої колони, до якої належала й попередня українська влада, продажності хохлів і бездіяльності та фантастичної терпимості українців до нахабних проявів українофобства. Народ не може протистояти зросійщенню, якщо воно проводиться державними установами, освітніми закладами та в засобах масової інформації. Якщо фахівці в коридорах установ влади та ЗМІ спілкуються російською мовою, то хіба можна від перших очікувати прогресу виробництва, а від других – хороших патріотичних програм, особливо таких, які сприяли б поширенню української мови і зростанню її авторитету серед українців. Таких програм ми не маємо зовсім.
Жодні ЗМІ не обговорюють і такого пекучого питання: чи маємо ми право жити в Україні, не знаючи російської мови? Адже в Європі майже всі народи одномовні, а 90% французів, німців, італійців тощо не знають навіть англійської мови. Зате вони мають час на освоєння складних сучасних професій, культурний і фізичний розвиток, усвідомлення моральних принципів. Усі нації люблять свою мову. У багатонаціональній Франції, наприклад, не зустрінете ні єврея, ні росіянина, який не спілкується французькою мовою. А у нас вони, як правило, принципово російськомовні.
Відомо, що російська мова почала формуватися після X-XI століття на основі церковнослов’янської. При цьому понад 50% лексики було запозичено з української. Через це українська і російська мови не співіснують, як українська і англійська, а, маючи багато спільних (однакових і подібних) слів, перемішуються, перетворюючись на суржик. Професійні філологи цього не відчувають, бо ставляться до мови як до об’єкта вивчення, тобто інакше, ніж інші громадяни.
Одні й ті самі лексеми у двох мовах мають різну долю, набули різних значень. Наприклад: (лаяти, неділя, ужинок, шар); в інших не збігається рід (собака, степ, путь, зв’язок, біль, стеблина) або наголос (нов`ий – н`овий, одн`ести – отнест`и, см`ішно – смешн`о, зм`овчати – смолч`ать); а деякі наші слова використовуються в російській мові з протилежним змістом (обділяти – обделять, обходити – обходить). Крім того чимало українських слів використано для створення російських лексем: смычок – від смикати, порожняк – від порожній, требуется – від треба, прачечная – від прати. Через усе це українці, які вчать російську мову, плутають слова при спілкуванні, стають малокультурними, суржикомовними, часто мають вигляд неуків, важкодумів.
Ми, українці, нині не розуміємо, яке то велике щастя бути одномовно грамотною людиною. Така людина ніколи не думає, якою мовою треба спілкуватися у кожному окремому випадку. Вона говорить автоматично, думаючи тільки над змістом висловлюваного. А ось як говорять деякі наші двомовні депутати: «Я звертаюся до вас з такою проханням». Або: «Лакмусова папірець...»
Уже 15-ий рік ми тільки й робимо, що скиглимо від обурення, коли бачимо, як применшується значення нашої мови, зросійщуються наші діти. То повчилися б у російських філологів, які знають, як прищепити любов до своєї мови. Вони з першого уроку першого класу починають втокмачувати дітям, що російська мова найкраща у світі, що на ній зросли династії великих царів і полководців, письменників і учених. При цьому вони не забувають переконувати, що тільки російська мова є ознакою культурності й освіченості, тільки вона годиться бути мовою міжнаціонального спілкування, особливо в культурній та освітній сферах, а ось, наприклад, українська мова для малокультурних селян-хуторян. Вони не соромляться принижувати наших літераторів, які писали українською мовою. Ось як російські газети відгукнулися на вихід «Кобзаря» 1840 року: «Жаль бачити пана Т.Шевченка, коли вiн спотвоpює думку i pосiйську мову, пiдpобляючись пiд хохляцький стpiй». А що така думка сеpед pосiян панує до цього часу i вони всiма засобами, в тому числi ЗМI, намагаються накинути її i нам, то укpаїнцям тpеба, врешті-решт, винайти на противагу цій духовній навалі надійний заслін, ідеологічну протиотруту.
Представники 5-ої колони нам втлумачують: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Але коли йдеться про росіян, то вони не вважають за потрібне вивчати мови народів імперії, серед яких живуть: бурятську, башкирську, чуваську тощо. А згадайте Леніна і Сталіна – вони знали по кілька мов, а чи хоч один раз були людьми? Отже, ті, хто ратує за двомовність в Україні, штовхають народ у прірву відсталості, постійної небезпеки інформаційної агресії з боку сусідів, культурної залежності і поверхової освіти. Оскільки більшість українських політиків або не розуміють переваг одномовності народу, або навмисне ратують за двомовність, щоб не дати нам шансів на прогресивний розвиток в усіх сферах, то українська патріотична інтелігенція і ЗМІ повинні взяти на себе завдання переконувати народ у ризиках двомовності та в перевагах рідної української мови.
Валентин КОЖЕВНІКОВ, кандидат географічних наук