Європейській правовій державі – незалежний суд
Україна, відповідно до ст.1 Основного Закону, є демократичною, соціальною та правовою державою. Ст. 8 Конституції проголосила один з найголовніших атрибутів правової держави – принцип верховенства права. Забезпечення дотримання цього принципу на практиці покладається здебільшого на Суд. Для того, щоб Суд міг найефективніше виконувати притаманні йому функції, Конституція гарантувала йому незалежність і рівноправність відносно двох інших гілок влади – законодавчої та виконавчої, а також недоторканність суддів.
Проте, на жаль, навіть через
9 років після прийняття Конституції, всі ці гарантії залишаються в значній мірі деклараціями. І, в першу чергу тому, що український Суд, замість обіцяної незалежності від влади, поставлений на межу елементарного виживання. А така ситуація провокує і щоденно генерує нові, все більш жорсткі та цинічні форми залежності суддів від високопосадовців – столичних чи місцевих.
Але найголовніша проблема українського правосуддя полягає в тому, що воно досі ефективно не виконує свого головного завдання – захищати людину, її права та свободи. Суд у незалежній Україні за час судово-правової реформи, яка почалася ще у липні 1991 року, не тільки не наблизився до людини, а в деяких питаннях, навіть, й віддалився від неї.
Під час регулярних та палких баталій навколо сучасних проблем вітчизняної системи правосуддя, найбільш активні (і, як це нерідко буває – найменш компетентні) критики всю провину перекладають на суддів: мовляв, вони «погрузли у корупції». При цьому якось забуваючи тих, хто створив умови, що призвели до теперішнього стану правосуддя.
Наголошую, проблеми, які іс-нують у судовій системі, не можна виокремлювати від загальних проблем сучасного українського суспільства. Судді – ті ж самі люди, ми всі живемо в тих самих домах, де мешкають наші співгромадяни інших професій, наприклад, працівники підприємств, вчителі, державні службовці, бізнесмени. Ми живемо з ними одними і тими ж громадськими й побутовими проблемами, щоденно спілкуємося, і я вас із усією відповідальністю запевняю: життя «середньостатистичного» українського судді нічим не відрізняється від життя пересічного українця. Тому ще раз підкреслюю: проблеми, які існують у судовій системі, є не більш ніж відбиттям тих негараздів, якими зараз хворіє все українське суспільство.
Ми щиро сподівались і сподіваємось сьогодні, що після Помаранчевої революції та обрання на найвищу посаду Президента України Віктора Ющенка, ситуація у сфері правосуддя зміниться на краще. Тим більше, що той хист та рішучість, які демонструє нова владна команда у намірі провести судово-правову реформу, заслуговує на щиру повагу та вселяє цілком обґрунтований оптимізм.
Що є
Більшість соціологічних служб стверджують: діяльністю судової системи незадоволені біля половини населення України. За офі-ційною статистикою, протягом 9 місяців 2005 року до Ради судів надійшло 4458 звернень громадян на суддів, у тому числі, 1877 – повторні. Для порівняння, у 2003 році надходило близько 20 тисяч звернень. Уявіть собі: на кожного суддю в середньому надходить 2-3 скарги від громадян.
Органи суддівського управління та самоврядування оперативно реагують на численні скарги. За наслідками службових розслідувань у 2005 році в зв’язку з порушенням професійної присяги з суддівської посади звільнені 5 суддів, а проти 7-ми суддів порушено та розслідуються кримінальні справи.
Крім того, тільки за 6 місяців 2005 року до дисциплінарної відповідальності притягнуто 62 судді судів різних рівнів. За 2004 рік до дисциплінарної відповідальності притягнуто 129 осіб.
Найбільше нарікань громадяни висловлюють на корупцію у судах, довгу судову тяганину при розгляді справ, та, зрозуміло, на несправедливість рішень, що виносяться. Хоча слід зазначити, що багато скарг на дії судів мають суто процесуальне наповнення та відразу передаються належним адресатам у апеляційну чи касаційну інстанції.
Слабка матеріально-технічна база та хронічне недофінансування судів, особливо місцевих, створює, на жаль, живильне середовище для корупції. Хоча, знаючи, у яких умовах працюють судді, важко назвати словом «корупція» випадки, коли суддя змушений просити сторони при зверненні до суду додавати папір, конверти, ручки, олівці, інші канцелярські принади. Це, скоріш, вимушене жебракування, – держава не здатна забезпечити суд навіть такими елементарними речами. Але при цьому від суддів регулярно вимагають підвищення якості роботи і виставляють «крайніми» перед суспільною думкою...
Тож, судді першими та найбільше потерпають від тієї ситуації, що склалася у сфері українського правосуддя, насамперед – від незавершеності судово-правової реформи.
По-перше, судді працюють в катастрофічних матеріально-технічних умовах, в аварійних тісних приміщеннях, де нерідко стеля не просто протікає від дощу, але й ризикує взагалі обвалитись. До таких жалюгідних умов слід додати постійне, м’яко кажучи, неритмічне фінансування системи правосуддя з держбюджету.
Проте, інтенсивність роботи українських судів непропорційно велика у порівнянні з їх матеріально-фінансовим забезпеченням з боку держави. Наприклад, з 1990 до 2005 року навантаження на вітчизняних суддів зросло майже у 5 (!) разів. Якщо 15 років тому на одного суддю припадало 44 справи, то у нинішньому на суддю припадає 200 справ. Загальна кількість вітчизняного суддівського корпусу становить 6.5 тис. чоловік, при тому, що існує 1.5 тис. вільних вакансій.
Для порівняння, у Сполучених Штатах (де, за існуючим в світі стійким стереотипом, судовий процес – різновид національного спорту) на 30 тис. суддів на рік припадає 4 млн. справ. Тобто, у середньому, кожен американський суддя веде 133 справи на рік. При тому, що умови роботи та матеріальна винагорода наших американських колег цілком відповідають їхньому високому соціальному статусу та беззаперечному моральному авторитету у суспільстві.
Що робити
Проводячи судово-правову реформу в Україні, нам необхідно, насамперед, з повагою відноситися до власної, української, правової системи, плекати та оберігати її. Мені не подобається той настрій, який існує зараз в частині (на щастя – меншій) українського суспільстві, коли за велике благо вважається вклонятися перед різними закордонними експертами з ЄС чи США. Таким любителям сліпо копіювати західний досвід нагадаю: українська правнича школа має вже не одне століття власної історії та була свого часу визнана однією з найавторитетніших у світі. На жаль, сьогодні ми стрімко втрачаємо свої позиції...
В той же час, розбудова національної правової системи на базі власного досвіду не повинна заходити в іншу крайність: необхідно активно використовувати найкращий іноземний досвід, доречно підкріплюючи ним надбання вітчизняних правників. На мою думку, найбільше прийнятний для нас досвід судових систем Німеччини та Франції.
Одним із ключових завдань в реформуванні системи правосуддя є удосконалення системи підбору кадрів, – зокрема, про це йшлося на недавньому З’їзді суддів. Сподіваюсь, що вже найближчим часом в Україні нарешті буде створений спеціальний інститут підвищення суддівської кваліфікації. Я повністю згоден з думкою Голови Верховного Суду України Василя Маляренка про те, що найголовнішими рисами судді є моральність та людяність. Іншими словами, це ті риси, які формують будь-яку людину, у той час як професійність можна додати у процесі навчання.
Для того, щоб ґрунтовно підійти до судової реформи, я на парламентських слуханнях з відповідної проблематики пропонував створити у складі Академії правових наук Науково-дослідний інститут судочинства та дослідження організації судоустрою закордонних країн.
Наступна складова подальшої судової реформи – подолання катастрофічного матеріально-технічного та фінансового забезпечення третьої влади. Про це, звичайно, зараз найбільше говорять, – інша справа, що проблема й досі не рушила з місця.
Стосовно покращення матеріального стану судів я вже давно виношую й розроблюю пропозицію, щоб кожний суд (починаючи із судів районного рівня) мав окрему статтю фінансування у держбюджеті України. Запропонований мною порядок дисциплінував би як Мінфін, так й Держказначейство.
Хочу окремо підкреслити, що рівність законодавчої, виконавчої та судової влади полягає не тільки у адекватному фінансовому забезпеченні правосуддя, але й у рівні правової культури суспільства. Ну про яку рівність судової влади з двома іншими гілками можна казати, коли будь-який депутат або чиновник дозволяє собі брутальну критику судових рішень, яка, до того ж, часто безпідставна?! Можливо, так відбувається через те, що «третя влада» в Україні найменш публічна? – Так інакше й бути не може! Але й представникам перших двох гілок не личить «піаритися» за рахунок суддів.
Наступне, чим потрібно зайнятися найближчим часом, – вдосконалення структури судової системи. Для цього вважаю за необхідне переглянути закони «Про судоустрій» та «Про статус суддів». Крім того, доцільно було б поновити Закон «Про господарські суди».
Потрібно також знову ревізувати всі процесуальні кодекси: цивільний процесуальний, адміністративного судочинства, а також нарешті прийняти Кримінально-процесуальний кодекс. До цього слід додати проект Господарського процесуального кодексу, який зараз чекає свого другого читання у Верховній Раді.
До речі, зараз ми запроваджуємо «Програму створення модельних господарських судів у 2005–2011 роках» на базі апеля-ційних судів: вони найбільш забезпечені у матеріально-фінансовому та кадровому плані.
З чого почати
Україна – не єдина держава, яка стала перед необхідністю проведення демократичних реформ в усіх сферах життя, в тому числі, й в сфері судоустрою.
Перше, що необхідно зробити в цій ситуації, – з усією можливою відповідальністю розробити Програму дій по реформуванню судоустрою, чітко визначити етапи реформування. Вважаю, що таку Програму мала б розглянути Рада з питань реформування судової системи України при Президентові України, в яку входять представники всіх гілок влади. Враховуючи твердий намір Президента України здійснювати патронат над реформуванням судоустрою, він міг би затвердити цю Програму; можливий також варіант, за яким Верховна Рада прийняла б відповідну Постанову.
Це питання дуже серйозне i не можна, щоб об’єктивні (а, тим більш – удавані) труднощі держави зупинили функціонування правосуддя. Необхідно вжити енергійних заходів щодо практичного реформування судів та сво-єчасної передачі справ ліквідованих судів до провадження новим.
Вже, я думаю, настав час згадати вимоги статті 6 Європейської конвенції про захист прав i основних свобод людини, яка покладає на будь-яку державу-члена Ради Європи обов’язок реалізації прав громадян на судовий захист i справедливе судочинство незалежно від проведення судової реформи.
Надання зазначеній Програмі юридичної сили Закону допоможе швидше пройти перехідний етап, не погіршуючи рівня правосуддя. До речі, Вищим господарським судом України вже започаткована робота в цьому напрямі. Головам місцевих господарських судів базових областей, де планується створення регіональних апеляційних господарських судів, дано доручення активізувати роботу по створенню реального кадрового резерву суддів для нових судів та провести необхідні консультації з місцевими органами влади щодо надання службових приміщень для цих судів.
...Зустрічаючись із народними депутатами, урядовцями, суддями, підприємцями та представниками юридичної громадськості, я завжди відчуваю їхній підвищений інтерес до проблем реформування судової влади. Мені приємно усвідомлювати, що майже всі мої співрозмовники добре обізнані про стан цього процесу. I головне те, що саме судді загальних судів, а також судді Верховного Суду поділяють ідею реформування усіх без винятку ланок теперішньої судової системи, не боячись можливих радикальних змін.
Такі настрої підсилюють і мою особисту віру в те, що судді України стануть прикладом високого професіоналізму та правової культури для всіх співгромадян.
Дмитро ПРИТИКА, Голова Вищого Господарського Суду України