Світ, у який треба ввійти очищеним

У мене особливу повагу завжди викликала грузинська інтелігенція, люди, які волею різних обставин, опинившись на нашій землі й черпаючи в ній духовну силу і натхнення, залишають в українському творчому просторі глибокий і неповторний слід. Тож коли мені запропонували ознайомитися з сюрреалістичними творами сучасного грузинського драматурга і режисера Рагулі Власова (Власідзе), перекладеними на українську мову івано-франківським філологом та театрознавцем Оксаною Когут, я одразу погодився. Тим паче, що про них народний артист України Богдан Бенюк у статті «Сюрреалістичні мандри сутінками свідомості» («Літературна Україна», 2005 р., №29) висловився так: «Читаючи ці драми, спіймав себе на думці, що, очікуючи спаду емоційної напруги, після дев’ятого валу, потрапив у десятий»…

Не уникнув цього і я. Тож після знайомства з автором вирішив його «суворо допитати», чому і як він дійшов до свого «сюрреалізму».

– Пане Рагулі, у своїй драматургічній трилогії «Мертва тиша», «Провінційне пекло» та «Райський пейзаж» ви немилосердні до героїв. Чим вони так завинили, що, крім пекла, для них іншого місця не знайшлося?

– Тобто я – жорстокий? Але це не жорстокість, а справедливість. Я ж не педагог, щоб когось перевиховувати… Моя функція подібна до прокурорської: всі аспекти проблеми виношу на загальне обговорення. А далі саме життя хай вирішує – кого карати, а кого й помилувати…

– Але ж ваші герої – звичайні люди зі своїми проблемами і поглядами на життя. Тож чому вимагаєте від них чогось, що вище їхніх сил та можливостей?

– Кожна людина за своєю суттю – велика, незалежно від кольору шкіри, соціального становища чи фізичних вад. Але не кожна здатна стати авторитетом своєї суті. Героїв мого «Провінційного пекла» терзає-мучить саме ця проблема. Коли Гурам-1 великий у власному становленні, то Гурам-2 – авторитет своєю наївною справедливістю. Антагоністичне ставлення один до одного, що як випробування, пропонує життя, аж ніяк не приводить їх до основного психологічного фактора, у якому й полягає їхнє велике «Я». Коли ж оте велике «Я» в душі людській зруйноване, то катастрофа неминуча…

– Судячи з ваших творів, людина – істота слабка. А відтак більш схильна до сприйняття негативного і не завжди здатна розпізнати добро і зло…

– Так, ми не завжди здатні зрозуміти, наскільки маємо в собі глибоко розвинутий інстинкт спокуси гріхом. А це тому, що кожен тією чи тією мірою прагне натішитися відчуттям тієї чи тієї насолоди, незважаючи на реалії життя. А вони досить часто такі, що, отримавши втілення, починають діяти проти нас, руйнуючи особистість. Дехто в такій ситуації від істерики вмикає рефлекс брехні, вона ж потребує тільки одного – утримати момент ефекту, ефекту показної правди… Тоді ти – «на коні» без усіляких зусиль… Однак такий «коник» завжди йде до свого «хазяїна» попри ваші бажання в’їхати на ньому до раю...
– То який же вихід? У чому ж порятунок? У молитвах, сповіді й покаянні?

– Не тільки… Це – світ, у який треба ввійти очищеним, щоб тебе там почули… На мою думку, реальний вихід з усіх бід один – здатність своєчасно і критично оцінити власний негатив.

Якщо людині вистачає сили волі вести боротьбу між запереченням і визнанням, між інтелектом й інстинктом, то вже в процесі дії з’являється в її душі нова, – невидима навіть для себе, – духовно очищена особистість, котра надалі здатна сама бачити грішне на шляху любові та істини. Людина не має права бути відсутньою у власній свідомості.

– У вашій біографії зазначено, що згадані драми почали створюватися ще в юності… То чому вони так довго йшли до читачів і глядачів?

– Оскільки мої п’єси психологічно ніколи не були «дітьми радянської літератури», тож не могли народитися в радянському літературному «пологовому будинку». Їх або «лікар» задушив би, або «санітари» викинули б у сміття разом із пелюшками…

У сімдесят четвертому, коли тодішній заступник голови Спілки письменників Грузії видатний прозаїк Реваз Інанішвілі прочитав мої оповідання «Білий мак» і «Несолений хліб» та п’єсу «Провінційне пекло» (що мала тоді іншу назву і структуру), то відверто сказав: «Синку, куди ти лізеш зі своїм роздвоєним народом? Дай собі спочатку вирости, твій час ще не настав»…

І що цікаво, всі згадані мої твори свого справжнього обличчя набули саме в Україні… Тут щось неймовірне відбувається зі мною. Сильно загострені емоційні почуття. Пишеться неймовірно інтенсивно.

Якщо витримаю, то наступного року з’являться на світ ще три п’єси. Вони вже заважають втіленню подальших моїх планів – ставити спектаклі й робити кінофільми.

– Ваша творча доля нині тісно пов’язана з Україною, хоча вчилися ви в Тбілісі, довго жили в Москві. Та й кіно там знімали… Тож чому саме наша земля стала для вас творчим Едемом?

– Це, напевно, Божа воля. Тут існує надпотужна духовна, магічна енергія, котра повністю захоплює душу творчої людини. Я згоден повністю з лідером Української народної партії Юрієм Костенком, який переконаний, що Україна – в кожному серці!

Тому-то Україна хвилює мою душу, в якій і народжується творча енергія.

Неможливо не закохатися в землю, на якій твориш і яка має містичну силу як самої краси, так і незвичайного духовного таланту, за допомогою якої постійно перебуваєш в полоні власних позитивних емоцій. Український народ надто творчий, чутливий, прагматичний і перспективний. Ось чому він привабливий.
– У літературних та театральних колах точаться розмови про ваші творчі проекти, зокрема про драматургічну трилогію. Коли вони «з’являться на людях»?
– Говорилося й справді багато. Але робилося мало. Доти, доки трилогія не потрапила до заступника головного редактора «Літературної України» Михайла Сидоржевського, який зацікавився творами. Коли ж згадані п’єси в перекладі на німецьку мову прочитав голова секретаріату УНП Богдан Соколовський, справа зрушила з місця. Керівництво УНП, відзначаючи рік Грузії в Україні, взяло на себе видання трилогії українською мовою.

Тішить той факт, що мене, політично незаанґажованого іноземного громадянина, підтримали українські націонал-демократи, і що мою драматургічну творчість вважають гідною для друку. Презентація ж книги відбудеться найближчим часом. Складно передати словами мою щиру вдячність посольству Грузії в Україні, Українській народній партії та кінорежисеру Роману Балаяну за надану підтримку.

– Пане Рагулі, я радий вашому успіху, оскільки нелегко сьогодні видати нову книгу. Але ви не тільки драматург. Нині як режисер працюєте над постановкою шекспірівського «Короля Ліра» з участю народного артиста України Богдана Бенюка в головній ролі. Окрім цього, що вас змушує займатися ще потужнішим проектом, спрямованим у майбутнє? Йдеться про ваш задум провести конкурс із відбору кандидатів для навчання українських студентів на режисерському, театрознавчому та інших факультетах Грузинського держуніверситету театру і кіно імені Шота Руставелі.

– Я ж в Україні живу, а не існую. З 1990 року – повноцінним творчим життям. А відтак не можу байдуже спостерігати за «тріщинами» в будівлі української театральної творчості. Незважаючи на титанічну працю керівників театрів, які в найважчі часи врятували свої заклади від загибелі, театральна сфера мистецького життя нині має досить похмурий вигляд. І це при тому, що талановитих акторів – чимало.

Через відсутність нового режисерського мислення і сучасної театральної критики український театр завдяки лише механічним постановкам не зможе бути широко присутнім на світових театральних аренах. Одночасно я пишаюся, що Грузія сьогодні – серед законодавців моди у світовій театральній творчості. Грузинська театральна школа не тільки зберегла свої давні традиції, а й розвивається досить потужно. Не випадково грузинські бізнесмени охоче вкладають десятки мільйонів доларів як у ремонт державних театрів, так і в розвиток всієї творчої інфраструктури.

Вважаю, що творчій молоді потрібно дати змогу здобути театральну професію під керівництвом відомого режисера й педагога Роберта Стуруа, який стане опікуном української групи в Тбілісі.

До кінця року буде опубліковано умови згаданого конкурсу. Іспити відбудуться в Києві наступної весни, а навчання розпочнеться в Тбілісі восени 2006 року. Для навчання і проживання українських студентів буде створено всі умови.

Втіленню давно задуманого проекту посприяла щира дружба між нашими Президентами Віктором Ющенком та Михаїлом Саакашвілі. Я переконаний, що вони нададуть цьому проекту особливої уваги. І в найближчі три роки, коли українські студенти організують свої курсові постановки, всі ті, хто сьогодні виявить бажання підтримати цей проект, зможуть пишатися своєю участю в ньому…

Розмову вів Микола ЧІПКО