Де наше не пропадало!
Кияни скаржаться на те, що в їхніх мікрорайонах перепрофілювали маленькі продуктові магазини, і тепер за пакетом молока та паляницею доводиться їздити. Як бути, скажімо, тим, хто живе неподалік Львівської площі: на вулицях Артема, Олеся Гончара, Воровського. Там, де були гастрономи, – нині аптеки у кращому разі або ж павільйони «Гральні автомати». О, останні ростуть повсюди наче гриби після дощу! Особливо багато їх у людних місцях: неподалік станцій метро, зупинок громадського транспорту, біля ринків, у підземках. Справді, Київ нагадує скрізь Лас-Вегас.
Я спершу ніяк не могла втямити, чому біля апаратів із мерехтливими цифровими табло тусується народ: і дорослі, і діти, і навіть пенсіонери. Якось спинилася на базарчику поблизу станції метро «Шулявська» і спостерігала за двома солідними жінками, які кидали раз по раз 50-копійчані монети у гральний автомат. Першій більше таланило – вона частіше вигрібала з нього виграш, але, не роздумуючи, вкидала копійки по одній знову. Інша ж впіймала облизня і відступила вбік.
– Сьогодні не мій день, – мовила розчаровано. – Учора вкинула всього дві монети – і мала сто гривень.
– А що й таке буває? – спробувала прикинутися невігласом.
– Коли таланить, то можна й джек-пот вхопити – 450 гривень. Щоправда, такого щастя я не бачила, а ось 200 гривень минулого тижня виграла.
– Непоганий підробіток, – буцімто позаздрила їй. А вона далі про своє:
– Сто витратила на харчі, а 100 програла.
Пані Марія, виявляється, уже давно «захворіла» гральними автоматами. Спершу, як і я, з недовірою ставилася до такої «шари», але коли спробувала сама зіграти раз, другий, третій, то це засмоктало її так, що вирватися з полону просто не змогла. Це – наче наркотик: бодай кілька разів щось виграв – як ноги самі несуть тебе до «щедрого» автомата. Бувало, що за один день програвала по 200 і навіть 400 гривень. Позичала гроші у сусідів – віддавала, коли вигравала, і знову сподівалася на успіх – джек-пот. Вона так пристрастилася до цієї забавки, що влаштувалася на роботу в один із гральних павільйонів. Чого лишень там не бачила: хто з радості стрибав мало не до стелі, а хто лив сльози, ридав у розпачі, що програв усе до копійки і тепер боїться додому повертатися.
На цю ж наживку, було, клюнув і Віктор, молодий чоловік, батько двох дітей. Заради компанії заглянув до такого закладу, і у перший же день удача – виграв 200 гривень. Не сподівався! На той час він залишився без роботи, і такі гроші стали для нього порятунком. Насправді ж казав дружині, що знайшов непоганий підробіток. Та й перестав сушити голову, де влаштуватися б на постійну роботу. Уранці йшов начебто на фірму, а увечері повертався: коли з 50 гривнями у руці, коли з сотнею, а коли й із жменею 50-копійчаних монет. Вони й видали його – дружина засунула руку в кишеню, і про все здогадалася. Виховний момент у сім’ї, хвалити Господи, дав позитивний результат. Віктор невдовзі влаштувався водієм на будівництво і тепер гральні автомати обходить десятою дорогою.
А ось Роман не зумів побороти у собі таку пристрасть і вчасно зупинитися: тішився, коли вигравав і не вельми журився, коли фортуна відверталася від нього. Але ж мав надію, сподівання, що завтра чи післязавтра таки нагребе повні кишені монет. Хлопець марив цим вдень і вночі. Він, як і Марія, не один раз позичав задля цього гроші у друзів, знайомих. Дійшло до того, що програв спершу авто, після – квартиру, а через рік перетворився на «бомжа», від якого відвернулася сім’я.
Молодий чоловік не знав, куди діватися, де шукати порятунку. Вигадав «оригінальне» виправдання, мовляв, взяв на фірмі в боса іномарку, щоб покататися, й розбив її, тому довелося продати усе, що мав. Подібний сюжет – у телевізійному фільмі, з різницею лише, що там в усьому винна любов, а в цьому випадку – забавка.
Як на мене, то немає нічого дивного, коли до таких автоматів прилипають підлітки, молодь, у яких ще подекуди – вітер у голові. Але ж біля ринку на Нивках доводилося бачити сиву жінку в стоптаних капцях і поношеному пальті. За кілька хвилин бідолашна програла останні 5 гривень.
– А так хотілося сьогодні хоча б на червінець розжитися, бо ж до пенсії ще… – мовила зі смутком. – У хаті – жодної картоплини. Учора мені пощастило – 20 гривень виграла з першого разу. А сьогодні десяток монет вкинула – і бодай одну б отримати назад – так ні, видно, не сподобалася цьому «банкомату», – і почала клясти його на чім світ стоїть.
Шкода, що цих прокльонів не чули ті, хто порозставляв по місту таку спокусу. Ви, либонь, також помітили, як її стало багато. Скажімо, біля кінотеатру «Київська Русь» я налічила аж п’ять ігрових закладів: один біля одного. Чи не тісно їм, чи не душить конкуренція? – спробувала поцікавитися в господарів. У відповідь почула: «А чому це ви так переймаєтеся нашими проблемами? Не хочете – не грайте. Ми нікого силою не затягуємо сюди».
Якщо такі павільйони відкривають, отже, це комусь потрібно, хтось має з того зиск. (Сент-Екзюпері мав рацію: якщо зірки запалюють…) Тут «крутяться» чималі гроші, які вміють рахувати лише власники, певна річ, без касових апаратів, чеків.
Психологи вважають, що ігроманія – це хвороба, яка переросла в епідемію. І в тому є зацікавлені особи. Люди «хворіють» на неї не від доброго життя, вони ховаються від своїх повсякденних проблем у віртуальному світі. І мають від того не стільки насолоду, скільки позбавляються від напруженості, невпевненості. Вони живуть евфемерною надією: ось-ось виграю – і всі мої проблеми самі собою розв’яжуться.
На нашому ринку була ніша, яку заповнила чужинська розвага. Держава начебто й знає про це, але дозволяє розвивати такий бізнес, не замислюючись, що цим самим завдає собі шкоди. Навіщо вчитися, працювати, коли можна просто виграти купу грошей – ось мораль, яка поширюється в суспільстві. На ній далеко не заїдеш, колись та спіткнешся.