Читацький старт – із памперсного віку
У памперсах можна довше прогулюватися на свіжому повітрі, в них зручно їздити на огляди до дитячих поліклінік, бувати в гостях… «І в читальній залі», – додадуть мами, котрі зі своїми донечками й синочками, які ще не вміють ходити й розмовляти, відвідують на Баумана, 60 Національну бібліотеку України для дітей. Схилившись над малюком, прочитати йому книжечку і проспівати пісеньку можна, звісно, і вдома. Але у спеціальних кріслах для наймолодших читачів вже з немовлятського віку проймаються ще й духом публічної скарбниці пізнання.
А що такі малі діти не просто роздивляються сторінки та слухають їхній зміст, а й щось розуміють і запам’ятовують, – підтвердила Ірина, мама дев’ятирічної Христини Мороз, четвертокласниці Слов’яносербської гімназії на Луганщині. Першою книжечкою, з якою вона познайомила доню, була казка «Колобок». Ще не вимовивши жодного слова, дівчинка показувала на неї пальчиком, коли її запитували, де ж головний герой. І так само як Колобок, що мав звичку прудко від усіх втікати, Христинка значно обігнала навіть цьогорічних переможців всеукраїнської програми «Хочу читати!», започаткованої журналом «Пізнайко». Ще б пак – за два місяці осягнути 180 книжок та ще й занотувати враження про них до читацького щоденника… «І їла, і спала, і до школи ходила, – відповіла дівчинка моїми словами на запитання, як же вона все це встигла. – Просто я швидко читаю й пишу…»
Десятирічний Толя Мозертов із села Орлівки, що на околиці Севастополя, відвідує бібліотеку з трьох років. Разом із сестричкою Настею, на два роки старшою. Розглядав малюнки, впізнавав літери. Про що розповідає «Буквар» самостійно дізнався у п’ять років: особливо охоче декламував з нього віршики «дідуся Тараса». Нині, як жартома висловилась учителька української мови й літератури Любов Мозертова, її діти «з бібліотеки не вилазять, справжні читачі-наркомани». Ця ж благородна «хвороба» у них спадкова. Батько Любові, тракторист Іван Лівенко, котрий перевіз сім’ю до Севастополя із Сумщини понад тридцять років тому, перечитував усі книги, які приносили з бібліотеки донька і син. Щоправда, картав Любу, коли засиджувалась над захопливим романом вночі (не виспиться ж!), а вона тепер сварить Толю, коли той, занурившись у нову казку чи улюблену (перечитує по кілька разів), іноді забуває про домашнє завдання.
Як і дідусь, котрого він не бачив, бо народився вже після його кончини, Толя мріяв стати трактористом. І хоч нині хлопчик уподобав уже якусь іншу професію, він час від часу бере з полиці дідусеву літературу з експлуатації трактора, комбайна і щось там роздивляється. Бабусю Парасковію цікавить політика, історія України, народні традиції. Мама, відпочиваючи, береться за пригодницькі книги, а для душі в неї – історичні. Їй було дуже приємно, коли, проїжджаючи по Києву, разом з іншими юними переможцями конкурсу «Хочу читати!» та їхніми мамами й татами, вона бачила й чула від екскурсовода й те, що недавно повідала їй книга про Михайла Грушевського. А ще Любов Мозертову дуже тішить, що у бібліотеках Севастополя нині немає дефіциту української й україномовної літератури, як раніше. Тож, хоч і навчаючись у російській школі, її діти мають змогу збагачувати рідне слово. А в родині спілкуються тільки українською.
Буває й таке, як у сім’ї Наталії Гірчиці з Тернополя: із її десятирічних двійнят Христинка дуже любить читати, а Тарас це робити рішуче не бажав. Сестричка встигає, як і її улюблена Пеппі Довгапанчоха, видертись на високі дерева, дати здачі хлопчакам, а ще й бігає після уроків на спортивні танці й карате (хоча з братом при нагоді б’ється не за правилами – щипається…). Та коли вона виграла спочатку районний етап конкурсу «Хочу читати!», а потім обласний, отримавши призи, Тарас раптом почав питати її, які ж саме книжки – найцікавіші. І взявся «перевіряти», чи так воно й насправді. Ще більше підсилить його читацький інтерес подарунок і чудові враження, які Христинка привезла з Києва, де побувала разом із переможцями Всеукраїнського конкурсу «Хочу читати!» з усіх областей України.
Зоряним часом назвала для себе перемогу в завершальному етапі конкурсу дев’ятирічна Даринка Данканич із Лубен на Полтавщині, для якої книга – найкращий подарунок ще змалку. Її дружно вітали однокласники, аплодували, було так радісно. Але спочатку, коли вчителька про це повідомила, дівчинка розгубилася, бо не знала, де саме вона стала найкращою. «Ми завжди беремо участь у всіх шкільних конкурсах», «Ми любимо ходити до бібліотеки», – ці слова я почула від Даринчиної мами, операційної медсестри Тетяни Данканич, котра посвячена у все, чим живе і захоплюється її донька.
Переможець Всеукраїнської програми «Хочу читати!» серед бібліотек України, Горохівська центральна бібліотека для дітей, отримає підбірку книжок на п’ять тисяч гривень від «Пізнайка», решта бібліотек (26 фіналістів) – книги від Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Ця література виховає нових читачів, схожих і на восьмикласника з Горохова Олександра Задорожного. Він, щоправда, став найкращим читачем в іншому конкурсі, який проводив Львівський форум видавців. У працівників Горохівської центральної бібліотеки для дітей, як розповіла мені її директор Ольга Єлесеєва, «не вистачає робочих днів», щоб відщукати й підібрати в різних виданнях інформацію про все, що цікавить цього допитливого й прискіпливого хлопця.
Три мільйони дітей віком від 6 до 12 років, які є читачами бібліотек у 600 населених пунктах України (серед них, на жаль, мало сільських) надихнула на ще тіснішу й активнішу дружбу із друкованим словом програма журналу «Пізнайко» «Хочу читати!». Це сучасні школярі, які охоче спілкуються із комп’ютером, але на першому місці у них – книга.