Перепустка до VIP-аудиторії
Щоранку, чекаючи на зупинці свого 23-го тролейбуса, маю змогу спостерігати, як до воріт Інституту міжнародних відносин під’їжджають розкішні авто. А з них вистрибують такі собі пани й паняночки – хтось сам за кермом, а когось і привезли мало не до самісінького порога.
Оце так студенти: ще, як мовиться, не встигли у пір’ячко вибитися, а вже – еліта! Дехто й ціни собі не складе, бо ж одягнений, взутий, причесаний у найсуперовіших бутіках й салонах. Якось донька моєї приятельки, яка мала щастя навчатися у цьому найпрестижнішому ВНЗ столиці, розповідала, що тут дивляться один на одного тільки через лейбл фірми: де купив і скільки те може коштувати. Шкода, що непристойно залишати на обновах ярлики з цінниками, а то б хизувалися ще більше своїм соціальним статусом.
Певна річ, переважна більшість таких студентів – діти високопосадовців, олігархів, бізнесменів. Для них дорогу відкрито до науки. Інша річ, як вони навчаються. Справжній фахівець у будь-якій галузі – той, хто самостійно торує свою стежку до мрії, кар’єри. Пройшовши вогонь, воду та мідні труби, люди загартовуються і стають першокласними фахівцями. А якщо ще й батько при нагоді підставить плече, то й свій бізнес започатковують.
Та повернімося до «золотого» студентства, тих, які змалку цілеспрямовано йдуть до мети. Для них не існує такої проблеми, як, скажімо, де взяти грошей на платну освіту. Та й інші престижні речі, які нині популярні, для них доступні. А чого варті у студентському гурті – супермодельні чобітки і джинси, курточки і дублянки, засмага на обличчі серед зими. Особливо престижно нині мати на руці коштовний годинник, а в руці – мобільний телефон за кілька сот євро. Інколи ними хизуються, наче діти іграшками. І змінюють по кілька разів на рік (либонь, намагаються не відставати від моди). Це ж стосується і авто. Я навіть бачила іномарку модного нині рожевого кольору, до того ж вона була в тон з чобітками і сумочкою юної хазяйки. Ефектно! Майже, як у американському фільмі.
Юрій, студент цього інституту, приїхав до Києва навчатися із провінційного містечка західного регіону України. Одначе з першого дня почувався в аудиторії і поза нею своїм серед своїх. Батьки винайняли для нього у столиці квартиру, купили авто і навіть особистого водія дали. Юнак не шкодував для себе батькових фінансів: міг піти з друзями до нічного клубу, а чи вдома влаштувати вечірку, любив бавитися на гральних автоматах. Сталося так, що Юрко на першому курсі закохався у звичайну студентку із Інституту журналістики – Аліну. Шила у мішку не втаїш – незабаром його однокурсниці дізналися про його симпатію.
– Уявляєте, наш Юрочка закохався у якусь там журналістку! – сміялися дівчата. – І що він знайшов у тій селючці? На ній же чобітки – куплені на Троєщинському ринку, а кофтинка – наче із секонд-хенду!
Аліна була моєю практиканкою і тому її ім’я з етичних міркувань я змінила. На перших порах дівчина не могла звикнути до того, що на лекції можна їздити не у переповненому 19-му тролейбусі, а у комфортній іномарці. Вона ніяковіла, соромилася, коли хлопець запрошував її до кав’ярні чи ресторану, дарував дорогі подарунки. Одного разу програли на гральних автоматах майже 300 гривень. Дівчина жахнулася, мовляв, що ж ти тепер скажеш батькам? А він у відповідь: «Хіба вони пам’ятають, скільки грошей мені дали?»
Юра непогано навчався, але з англійської мови мав постійно четвірку. Люблячий татусь на все літо послав сина до Великої Британії. Восени він повернувся таким собі розкішним джентльменом і почав кирпу дерти мало не до неба. Аліна зрозуміла, що він їй не пара, а чи, скорше, – навпаки.
Власне, а що тут дивного? Діти, які звикли купатися у достатку, розкоші, не уявляють себе без дорогого одягу, взуття, авто, манто і т.ін. Автомобілями обмінюються один з одним, як ми у свої студентські роки намистом чи брошками. Інші часи – інші цінності...
У перший день вересня першокурсники Інституту міжнародних відносин ідуть на лекції у темно-синіх піджаках із емблемою свого ВНЗ на грудях. Це, так би мовити, повсякденна студентська форма. Однак уже наступного дня студенти одягають такі шати, що глянеш з боку – наче топ-моделі, які щойно зійшли з подіуму. То чому ж Юркові не закохатися у котрусь? З такою лялечкою не сором на люди з’явитися – готова леді для VIP-чоловіка.
Потрапляють у VIP-аудиторії і діти пересічних батьків. Звісно, у них інші цінності, інші поняття про щастя. То здебільшого – золоті медалісти, розумники із розумників. З-поміж них донедавна був і мій сусід Артем, який закінчив школу із медаллю, а інститут – із червоним дипломом. У дипломати не подався одразу, бо батьки – педагоги, і фірми власної ще не відкрив, але працює, як і навчався, не покладаючи рук. Колись він, може, доб’ється свого – стане відомим політиком. У нього для цього є голова на плечах, він сумлінний, чесний, справедливий, наполегливий. А саме таких людей у нашому політикумі й не вистачає.