На війні не дорослішають, а старіють
Євгенія Іванівна прокинулася серед ночі, піднялася з ліжка. Вікно, наче намальоване, вирізнялося на фоні стіни. Його прикривала біла тюлева фіранка. Повний місяць висвітлював верхівки сосен. І здавалися вони, крізь занавіску, вкритими інеєм. Але за вікном був тільки вересень. І пригадався їй такий же вересень, але 1942 року…
Закинули її, червонофлотця, на «точку» Чорний Яр, що входила до складу морського укріпленого району Біломорської флотилії. Поблизу був Архангельськ, який належало стерегти від німців. Стерегти не тільки бійцям-чоловікам, але й тендітним дівчатам із телефонно-телеграфного батальйону. І саме тоді вона вперше використала проти ворога стрілецьку зброю. Взагалі гвинтівка в жіночих руках – нонсенс. Але коли завойовник приходить на твою землю, проти нього піднімаються чоловіки і жінки, малі й старі – все населення країни.
– Ніяких подвигів я не здійснила, – каже киянка Євгенія Недріт, – просто чергувала біля телефонної чи телеграфної апаратури. Доводилося працювати і по 18 годин на добу… Відповідальність відчували весь час. Скажімо, зробив у шифрограмі невеличку помилку – єдину цифру переплутав – фашисти можуть потопити чи наш корабель, чи транспортне судно союзників, що працювали на лінії ленд-лізу.
Вона від самого початку війни дуже хотіла в армію. Утім народжених 1925 року навіть добровольцями тоді ще у військо не брали. Тому Євгенія в єдиному документі, що вдалося зберегти, – комсомольському квитку – на дату свого народження поставила величезну чорнильну пляму. У військкоматі сказала, що народилася 23-го. І опинилася на «точці» поблизу Архангельська.
– Євгеніє Іванівно, у вас є державні нагороди за військову працю?
– То був період високої порядності людей і про нагороди ми не думали. Втім, мене знайшли орден Вітчизняної війни I ступеня і дві медалі. Але найдорожчою нагородою вважаю нагрудний знак «Відмінний зв’язківець», яким нагородив командир частини. То було визнання професійного рівня.
– Кажуть, на війні люди швидко дорослішають…
– Не дорослішають – старіють. Горе гнітить, а не підносить людину.
Після війни Євгенія Недріт закінчила історичний факультет педагогічного інституту і працювала в школах. Потім училася в аспірантурі Київського державного університету за спеціальністю «філософія». Захистила кандидатську дисертацію, стала доцентом кафедри суспільних наук технологічного Інституту харчової промисловості.
Нині Євгенія Іванівна вже не викладає, та залишається у вирі політичних подій. Людина живе в суспільстві, а тому не виходить у неї сприймати все бездушно.
Якщо держава хоче, аби її поважали інші, вона повинна мати міцні військово-морські сили. Це аксіома. Євгенія Іванівна повністю погоджується з нею. А ще з тим, що минулим весь час жити не можна. Але берегти пам’ять про нього – обов’язово. Мабуть, із цією метою і започаткували в Києві столичне товариство ветеранів військово-морського флоту, членом якого вона є.
– Такі громадські організації потрібні нам, людям вже давно не молодим. Вони дають нам змогу відчувати себе потрібними. Але, на жаль, іноді керівники нашого товариства ведуть справу так, ніби ми – ветеранська організація флоту під російським андріївським прапо-ром. А ми – братство громадян України, в якої є свій флот…
На жаль, нині Євгенія Іванівна тяжко хворіє. Але в приміському санаторії, коли її запросили до танцю, відставила милиці й наче пава пропливла до центру залу.
...Євгенія Недріт ніколи не вимагала особливої уваги до себе. Втім, вдячна голові ради ветеранів мікрорайону Василеві Гудимі й начальнику столичної ЖЕК-606 Вікторові Вознюку за те, що з їхньої ініціативи спеціально для неї, інваліда, обладнано вхід до під’їзду житлового будинку, де вона мешкає.