Одержима життям
Людство ще не придумало, в яких одиницях вимірювати щастя – воно або є, або його немає. Не існує також і півщастя. Одначе усі ми знаємо його справжню ціну і відчуваємо, як воно полонить серце та душу. І задля того, аби пережити таке блаженство, потрібно інколи зовсім небагато: побачити сонце у вікні чи хмарку в небі, квітку в росі чи добре слово почути. У тлумачному словнику воно трактується як стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості. Саме це я прочитала у ясних променистих очах дівчини, яка сиділа в інвалідному візку і так весело сміялася, буцімто зірвала з неба зірку. Утім, її зірка від народження була не вельми втішною, скоріше – терновою. Проте вона не впала у відчай, не скорилася, радіє життю так, як дехто здоровий не вміє того робити. Вона просто забуває про свої функціональні обмеження. Звати цю дівчину Раїса Панасюк, а познайомив мене з нею Микола Подрєзан, голова Фонду інвалідів.
Не пустила старість у душу
Діти, які від народження обділені можливістю бігати чи бодай ходити по землі, відчувають повсякчас надмірну опіку батьків. Рая уже в сім років залишилася без мами, лише з батьком.
– Він любив мене безмежно, – розповідає пані Раїса. – Звісно, я те цінувала, але з роками стала усвідомлювати, що колись цьому наступить кінець, а тому маю бути готовою до самостійного життя. І що ближчою була татова старість, то чіткіше поставало моє майбутнє: свій шлях маю долати самотужки.
Як з цим справитися, у кого просити поради – Рая не знала, тим паче, що батько часом лякав: «Чужі люди тебе не зрозуміють». І хоч у всьому слухалася його, але тут вирішила діяти самостійно, розуміючи: хто стукає, тому відчиняють, хто шукає, той знаходить. Почала писати у всілякі обласні фонди, соціальні служби. Аж раптом їй запропонували місце у Вінницькому будинку-інтернаті для літніх людей. У її селі Осичному навіть кепкували, мовляв, здорові, повні сил та енергії не можуть знайти роботу, а кому в місті потрібен інвалід.
– Я стояла на своєму, – веде далі розповідь. – Бо відчула, що коли зараз не вирвуся із села, то почну згасати. А в 25 років нікому не хочеться почуватися немічним.
У будинку-інтернаті вона заочно познайомилася із Миколою Подрєзаном, який вже на той час проводив у Києві й по Україні велику просвітницьку роботу серед інвалідів. «Якщо інші можуть щось змінювати у своєму житті, то чому це не можу робити я? – замислилася дівчина. – У Києві є організація, яка об’єднала візочників, то вона має бути й у Вінниці»…
У гармонії з «Гармонією»
І така організація нині є – називається «Гармонія», очолює її Раїса Панасюк. Підтримав дівчину духовний гуру Микола Подрєзан. «Якщо виникатимуть проблеми, труднощі – розраховуй на мою допомогу», – зауважив при цьому.
Невдовзі довкола «Гармонії» почали гуртуватися Раїсині однодумці. Першим кроком до того стали її виступи у радіо- і телеефірі. Далі довелося шукати приміщення для громадської організації. Певна річ, на розкішні апартаменти не сподівалися. Тож дісталося їм помешкання, яке потребувало негайного ремонту. Усе лягло на її плечі. Скільки чиновницьких порогів оббила ця дівчина!.. Інший махнув би на все рукою, а вона продовжує боротися із бюрократами, від розчерку пера яких так багато залежить.
Поки зібрали усі документи, аби замінити парове опалення, зима настала. Довелося відкласти ремонт до літа, а тим часом поміняли вікна, двері. Знайшлися добрі люди – спонсори, – які не лише грішми допомогли, а й власноруч. Наприклад, власник магазину Володимир Ксьондз сам купував якісні та недорогі будматеріали і привозив їх у «Гармонію». Нещодавно «Пора» долучилася: влаштували в місті концерт рок-музикантів й передали інвалідам 400 гривень. Пані Раїса планує на спонсорські внески придбати тренажери, комп’ютерні столи. Дістається від цієї дівчини і міській владі: не на крок не відступить від свого. У міській раді її вислуховують і разом розв’язують проблеми. На п’яти вулицях уже обладнали зручні з’їзди із тротуарів на пішохідні переходи. Мають намір закупити автобус, яким могли б користуватися візочники. І навіть у міськраді обладнали пандус.
– Тричі його переробляли, – сміється Раїса. – То залили бетоном східці так, що перетворили їх на трамплін. Попросила переробити. Наступного дня поставили поручні за кілька метрів від пандуса. Дякую Івану Архиповичу Михайлюку, заступнику мера міста, який терпить мою настирливість.
З керівництвом міста об’їхала вулиці, будинки, аби пересвідчитися, як насправді Вінниця адаптовується до інвалідів. Програма достатньо широка – за один рік усе втілити в життя неможливо. Проте в «Гармонії» вірять, що до них прислухаються, їм допоможуть. Раїса зібрала хорошу команду однодумців, друзів, з якими можна досягти успіху.
Граніт науки їй також по зубах
Невдовзі дівчина зрозуміла, що неповної середньої освіти їй замало – екстерном закінчила 10 та 11 класи, і вирішила вступати до вищого навчального закладу. І не куди-небудь, а до Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Здала документи до Інституту журналістики й незабаром стала його студенткою-заочницею.
– Мене дуже втішило те, що в інституті є ліфти, – не приховує радості. – А ще в Києві є служба, яка забезпечує інвалідів спеціальним транспортом.
Навчається Рая ось уже чотири роки майже на відмінно – в заліковці має одну-єдину четвірку.
Добрі люди надали їй дах над головою – під час сесії мешкає в кімнаті одного з інтернатів у Святошині. Микола Володимирович Подрєзан радіє її успіху. Якось дівчина забула йому зателефонувати – уранці біля інтернату з’явилося його авто: «Може, щось трапилося?».
У Раїси є дві мрії: перша – довести до пуття центр соціальної і фізичної реабілітації людей з обмеженими можливостями «Гармонія», а друга – мати свою справу – дитяче видавництво. Вона дуже хотіла б видавати для хлопчиків та дівчаток яскраву, цікаву, пізнавально-виховну літературу.
«А я живу і жити хочу»
Якось дівчина приїхала на сесію до Києва на два дні раніше. Можна було б нарешті посидіти над підручниками. А тут їй зателефонували друзі із Херсона й запросили до себе в гості. Не довго роздумуючи, погодилася, й увечері сіла в поїзд.
Цього разу до Києва приїхала з товаришкою Оленою Гробчак, членом її «гармонійської» команди. А мешкає в іншої подруги – Олени Гусак. Коли батьки їдуть на дачу, дівчата залишаються вдома самі. Тоді дім перетворюється на експериментальну кухню: варять, печуть, готують всілякі екзотичні салати з того, що, певна річ, є під рукою.
– Дуже люблю готувати, – каже дівчина. – А ще, коли випадає вільний час, з радістю малюю, вишиваю.
– І пишеш вірші, – підказала Олена Гробчак. – Почитай бодай один.
– Я також послухаю, – приєднався Микола Володимирович.
Рая засоромилася, але почала розповідати:
– …А я живу
і жити хочу,
Щоб промінь сонця
зустрічати.
Він ніжно
душу залоскоче
І сумні думи відлетять.
…А я живу і жити хочу,
Тепло душевне
дарувать,
Добро і щастя
всім наврочить,
Із друзями
свята стрічать…
Отже, якщо людина уміє насолоджуватися життям, вона буде щаслива.