Інтелектуальні вантажники нарозхват
«Професійних навиків не забули?» – поцікавилася в колишнього бригадира вантажників сімдесятитрирічного Юрія Серафимовича Лапшина. «Якщо треба, запрошуйте, – усміхнувся він, – прибудемо в повному складі…» Але моя стара шафа не з інкрустованого червоного дерева, щоб її виносили з квартири кандидат (вчений секретар інституту) і шестеро докторів наук, з-поміж яких і заслужений діяч науки і техніки України, автор понад 160-ти винаходів. Для зношеної одиниці продукції пристоличного деревообробного комбінату це завелика честь. Та й збиратися разом імениті вантажники можуть уже не щодня. Бо когось запросили до Китаю консультувати з питань космічної техніки, хтось – за кордоном на міжнародному симпозіумі...
Інша річ у 1996-му, коли державних дотацій Академії наук вистачало тільки на зарплату прибиральницям і на таке опалення у приміщеннях майже п’ятдесяти інститутів, щоб там не полопалися батареї. Науковим працівникам оплачували один день щомісяця, решту ж часу вони перебували у вимушених відпустках за власний рахунок. І щоб якось вижити, професори два роки носили на плечах мішки з цукром та ящики із солодощами. Унікальна бригада (ніхто ще й не курив, не вживав алкоголю) була нарозхват – її «сватали» сусідні фірми на меблі, колеса й усілякі інші вантажі.
А кожної вільної хвилини (під час «перекурів», доки не під’їхала машина) високоінтелектуальні вантажники обговорювали свої наукові проекти. Здебільшого – в руслі спадку свого натхненника, покійного директора Інституту кібернетики, Віктора Глушкова. Визначного вченого, котрий заявив про себе світові, повністю розв’язавши надскладну п’яту проблему німецького математика Гільберта, поставлену ще 1900-го, а одразу після цього успіху проголосив себе кібернетиком.
Ідей Глушкова, вважає доктор технічних наук Юрій Лапшин, вистачить ще на кілька століть. У 1967 році він опублікував статтю про електронні гроші у вигляді кредитних карток, якими американці почали користуватися в повсякденні вже через два роки. Проект Ощадбанку СРСР про впровадження кредитних карток у Радянському Союзі, який мав підписати прем’єр Рижков, випало рецензувати Юрію Лапшину на початку вісімдесятих минулого століття. На вивчення досвіду західних країн у ньому відводилось три роки, а серед усього, що пропонувалося закупити на 200 мільйонів золотих рублів, значились 15 тисяч машин (не вказувалося, яких саме), півтора мільйона вогнегасників та мільярди метрів дроту без технічних характеристик… Це в той час, коли послідовники Глушкова мали дуже серйозні розробки електронно-кредитного напряму.
Вже 1996-го, вантажно-розвантажувальної ери, вони працювали над удосконаленням винаходу двох англійців – «електронного гаманця», 1990 року запатентованого в 54-х державах, поміж яких, однак, не було України.
Зловмисників чекають премії
Нині їхня розробка вже готова для втілення в життя на дослідному полігоні. У кошторис закладено навіть чималі премії для тих, хто спробує зламати головну обчислювальну машину, яка може дати збій раз за п’ять мільйонів років. Принцип проекту той же, що й у англійців – позабанкові операції. Електронна система ізольована – не буде зв’язку ані через Інтернет, ані телефоном, ані іншим чином. Ніхто у неї не проникне. Тільки безпосередній контакт пристроїв, зовні схожих на калькулятори, – так званих електронних гаманців, де записано кількість грошей окремої людини чи, приміром, фірми.
Усі торговельні операції, платіжні, розрахунки ділових угод тощо – тільки через з’єднання двох пристроїв. Один переписує певну суму на інший, коли господар набере свій код, а цей код перевірить головна машина обчислювального центру, – лише тоді відбувається передача коштів. Повний облік усіх операцій, пов’язаних із грошовим обігом, – і в той же час анонімність: ніхто, крім обчислювальної машини, не знатиме, хто, коли, кому, яку суму передав. Людина може загубити свій пристрій, його можна знищити. Але ніхто ніяк не ліквідує грошову суму, записану на ньому і в головній обчислювальній машині, – її завжди можна відновити. Ніхто, крім власника пристрою, не скористається вмістом його електронного гаманця – дозвіл на це, якщо раптом він помре, матимуть лише спадкоємці. Електронна система постійно перевіряє, де і які гроші перебувають, що убезпечує від тіньового обігу, від корупції.
Демократичне право вибору
Здається, вітчизняні розробники електронного гаманця зважили на всі обставини і несподіванки, які можуть йому зашкодити, і потурбувалися про захист. Їхня система має окупитися через два роки, а потім – економічна вигода і для користувачів цієї системи, і для всієї країни. Головне, що співавтори передбачили й вибір кожного громадянина – мати електронний гаманець чи звичайний, з паперовими грошима. Другий, кажуть розробники, обходитиметься дорожче – адже на виробництво, зберігання та поновлення цих зношувальних знаків у державі нині витрачається досить значна сума. Але цей вибір, звісно, має бути ухвалений законодавчо. Щоб не повторилася зобов’язалівка з ідентифікаційними кодами – коли своє право його не мати громадянин демократичної України чомусь повинен відсуджувати.
Юрій Лапшин вважає, що електронний гаманець згодом завоює прихильність усіх українців. Його вже серйозно сприйняли на високому рівні, зокрема Українська академія банківської справи Національного банку України.
Англійський електронний гаманець у світі прижився в багатьох країнах – проте його користувачам винахідники й банкіри пропонують послуговуватися лише у сфері малих грошових сум, – через слабку захищеність цієї системи. Найголовніше, електронний вміст загубленого гаманця власнику не повертається. Тож, гадаю, іноземці надали б перевагу удосконаленому гаманцю українців, захищеному «з усіх боків». Науковий керівник цього проекту – Юрій Лапшин. Він же серед співавторів – Ніни Голубцової та Віктора Манжари. Серед найактивніших розробників – заслужений діяч науки й техніки України, доктор технічних наук, автор понад 160-ти винаходів Володимир Баранов.
І вимолив диво…
Ці троє чоловіків мають досягнення ще й в українській Асоціації ветеранів легкої атлетики. Зокрема, з марафонського і супермарафонського бігу. Юрій Серафимович Лапшин машиною пишається, що 1992 року в забігу «Київ–Славутич» подолав чотириетапний маршрут довжиною 216 км за 17 з чимось годин і розділив третє й четверте місце серед молодих спортсменів, де він був, як себе поіменував, «перестарком».Вчений секретар Інституту фізики Віктор Манжара, котрому нині шістдесят два, недавно пробіг 42 км 195 м за 4 години 16 хвилин, але був незадоволений своїм результатом – «як я ослаб…».
У скарбничці марафонських досягнень Володимира Баранова, якому теж за шістдесят, – 2000-кілометрова дистанція, яку він підкорював цілий місяць, по 100 км щодня, лише з двома вихідними. А в Афінах, де позмінно бігли 30 км і їхали на велосипедах 70 км, а завершували маршрут 225-ма велосипедними кілометрами через чотири гірські перевали, на фініші Володимира Баранова не дочекалися. Наступного дня його вже розшукувала грецька поліція – безрезультатно. Убитий горем Юрій Лапшин (він був виконавчим директором пробігу «Київ – Афіни») визнав себе винуватцем трагедії (мовляв, мав усе врахувати, подбати про безпеку) і заявив, що готовий вирушити до в’язниці. Греки підлили олії у вогонь, додавши, що в горах є село, де мешкає ледве не дике плем’я, там буцімто зникають люди…
Атеїст Юрій Серафимович впав навколішки і, звертаючись із благанням про диво до Всевишнього, згадав усі молитви, які знав у дитинстві… Коли останній раз проїжджали машиною по трасі, за містом побачили… Баранова. Той котив зламаний велосипед, завершуючи особисту дистанцію: три дні без води, без їжі і напівроздягнений, хоч і червневими, та холодними гірськими ночами…
А щодо молитв, які знав щиро віруючий до 14 років Юрій Лапшин, – було в кого навчитися. Батько та шість його братів до революції закінчили семінарію. Дві батькові тітки під час війни навіть правили службу в церкві – жодного чоловіка в селі на Пензенщині не лишилося. Прадід Юрія Серафимовича, Тимофій Потоцький, оженився на дворянці Вірі Кудрявцевій – отож, і сам був такого ж роду, бо селяни на дворянках не одружувалися. Але через високе походження в роду потерпіло чимало людей, тому Юрій Серафимович Лапшин згадує про це з болем.