«Незнайома»: нове прочитання

Львівське видавництво «Піраміда» видало у світ антологію жіночої прози та есеїстики «Незнайома». Це своєрідний другий том авторського проекту письменника й упорядника Василя Ґабора «Приватна колекція». На престижному Форумі видавців у Львові  ця антологія визнана літературною подією року.

У нас ще не минув той час, коли твори, написані жінками, в разі, коли їх високо оцінюють, то обов’язково порівнюють із здобутками чоловіків-письменників. Це тому, що їхня творчість – ніби той еталонний метр, що зберігається в Національному архіві Франції? Мовляв, не по-жіночому добре пише – і це має сприйматися як найвища похвала.

Антологія української жіночої  прози та есеїстики другої половини ХХ– початку ХХІ ст. ламає цей стереотипний підхід. Василь Ґабор зауважує, що він не прихильник  поділу прози на «жіночу» й «чоловічу», бо вважає, що «вона є доброю або поганою». Звісно, так воно і є, однак із тим «поділом» досі чимало плутанини. Послідовно читаючи тексти Антології саме в тому порядку, як це запропонував упорядник, раптом розумієш: під однією обкладинкою  фактично  маємо один роман. Так, один  твір на 600 сторінок, включаючи не лише прозу, а й есеїстику. Роман, написаний тридцятьма жінками.

І цей поліфонічний «роман» має одну, так би мовити, наскрізну героїню: жінку-автора. Цей різностильовий  твір, де публікації ніби доповнюють одна одну. І це незважаючи на те, що зустрічаємося з різними підходами до матеріалу, з різним рівнем опрацювання тем і проблем. Але все це складає узагальнений і суперечливий «зріз» того світу, яким є особистість сучасної української жінки. «Роман» поєднує під «одним дахом» звичну оповідність (сюжетність) і «розсипану» фрагментарність потоку свідомості, «сновиддя». Цей «роман» – водночас парадоксальний, інтелектуальний, іронічний, аналітичний. Тобто маємо жіночу прозу, написану за традиційними, звичними для нашої літератури зразками, і  прозу, на просторі якої письменниці намагаються втілити особливе жіноче письмо. Письмо, яке б виявляло  запити тієї половини людства, котра на повну силу починає усвідомлювати себе тільки останнім часом. Про це багато пишуть і дискутують на Заході. Ми ж, здається, лише тепер починаємо таке обговорення й осмислення. Втім, не забуваймо досвіду великих попередниць – Наталі Кобринської, Лесі Українки, а особливо – Ольги Кобилянської. Її творче й людське кредо – «бути самій собі ціллю» – досі викликає гостре неприйняття нашими сучасниками. А що говорити про її часи?

Дуже цікаво перегукуються між собою текстами та ідеями всі, хто представлений в Антології, включно з авторками літературно-критичних есеїв.

Парадоксальність мислення, іронічність, «абстрактна людина» Емми Андієвської несподівано пов’язується з образами Галини Пагутяк (хоч у останньої – зовсім інша тональність, предметність і «фактура»). Гармонійність, романтизм, стилістична точність і притчевий характер прози Ніни Бічуї близькі до творчості Софії Майданської,  Теодозії Зарівної та Галини Тарасюк. Драматизм, гостре «виболене письмо» характерні для Марії Матіос, Валентини Мастєрової, Софії Кохмат і Катерини Мотрич. «Белетризація» повсякдення поєднує певним чином творчість Євгенії Кононенко та Лесі Демської. «Випробування для вужів» Наталки Сняданко, «Кіт» Юлії Міщенко, «Портрет» Тетяни Каунової вибудувані в координатах «магічного реалізму». Новели Алли Тютюнник і Любові Пономаренко перегукуються  лаконізмом, виразністю деталей,  сюжетною «недомовленістю». А «сновидне письмо» Світлани Матвієнко можна згрупувати зі «Снами Ієрихона» Ірени Карпи та «Княгинею» Софії Андрухович. У цілковито різних стилістичних ключах працюють Оксана Забужко, Ніла Зборовська, Оксана Луцишина, Таня Малярчук, Людмила Таран, яких поєднують пошуки нової мови, що повніше відтворювала б жіночу самототожність. Есеї Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Оксани Забужко, Марії Зубрицької, Соломії Павличко демонструють нову школу українського літературознавства, збагачену передусім  здобутками  ґендерного аналізу. Їхні тексти дають зразки нового прочитання української класики, нового витлумачення того, як   факти біографії  відомих українських письменників «відлунюють» у їхній творчості. Крім того, поважні дослідження з’ясовують місце жінок-авторів в історії українського письменства з погляду нашого часу.

А як щодо тематичної новизни? Антологія засвідчує: нарешті українські авторки заговорили про те, що раніше обминалося чи замовчувалося в нашій літературі. І то саме тому, бо так вимагав неписаний патріархальний і соцреалістичний канон. Приміром, прийнято вважати, що  материнство – тільки «святе», отож, необхідно було відтворювати його в літературі лише в такому розумінні. Та, як мовиться, в житті всяко буває... І про це дуже відверто пишуть, зокрема, Оксана Луцишина, Таня Малярчук і Валентина Мастєрова. Або, приміром, звикли повторювати, що головне для жінки – це сім’я і материнство. Та своє слово про особистісну нереалізованість жінки в українських реаліях сказали, чи не найвиразніше, Алла Тютюнник і Любов Пономаренко. А як відверто розкрили неоднозначний характер стосунків між матір’ю та дочкою Євгенія Кононенко і названі вже Таня Малярчук та Оксана Луцишина! Чимало нового можна довідатися про дружбу  між жінками  із текстів Тамари Гундорової, Оксани Забужко – включно із неоднозначним сексуальним підтекстом. Про все можна сперечатися, як і про відтворення образів підсвідомості  у творах Галини Пагутяк, Ніли Зборовської, Ірени Карпи, Світлани Матвієнко тощо. Все це, як і має бути в літературі, суб’єктивно. Бо ж вона, література, – цілковито інший жанр, ніж, приміром, проповідь. І жінки, які пишуть про себе й собі подібних, прагнуть виявити – а чим же вони таки інші, відмінні від чоловіків, а що є спільним, «загальнолюдським»? Ця Антологія засвідчує: нині жінка вже не може змиритися з тим, що вона – жертва, що вона мовчки терпітиме, коли чоловіки повчатимуть її, якою вона зобов’язана бути. Вона свідома своєї місії і свого вибору. Хоча насправді досі залишається багато в чому НЕЗНАЙОМОЮ, майже НЕВІДОМОЮ. Саме тому вона прагне виговоритися, висповідатися і навіть викричатися.