Пантоміма для розумників
Для вираження емоцій і почуттів свого героя в актора є широкий арсенал засобів – мова, міміка і жести. А як тільки чогось не вистачає – втрачається видовищність. Але є в Києві театр, де протягом усієї вистави з вуст акторів не почуєте ані слова. І в той же час вам не дадуть дрімати, бо уважно слідкуватимете за перипетіями на сцені. Йдеться про Театр пластичної драми на Печерську.
Цей камерний театр має декілька переваг над великими столичними колективами. По-перше, велика (а точніше – заглиблена) сцена дозволяє створити стереоскопічну картинку, де добре відчувається простір. Відтак, незначна кількість глядачів відчуває себе на «місці подій». По-друге, вираження емоцій і почуттів підсилює присутність музики, яку важко переоцінити (особливо паузи в ключових моментах).
Коли почалася вистава «Дон Гуан. Пантоміма для розумників», створена за мотивами драматичного твору Олександра Пушкіна «Камінний гість», то в мене з’явилося враження, ніби я на кладовищі. Здавалося, ступиш крок – і ти біля хреста. Однак вмостившись краще в кріслі, я із задоволенням подивився виставу.
Оскільки для пластичної драми табу на слова, то все доводиться показувати «на пальцях». Непостійність у відносинах Дон Гуана з жінками Валерій Максименко (а саме він зіграв звабника жінок) втілив у грі з іграшковими сердечками. Подальші маніпуляції із серцями ще не раз повторюються, причому ними грається вже Лаура (її, Донну Анну та Смерть зіграла Тетяна Цапок), і навіть Лепорелло (Микола Гребінний, який зіграв також Дона Карлоса та Камінного гостя).
Чи не головним актором була музика. Ігорю Дядьку вдалося добре поєднати музику Жоржа Бізе та Вангеліса Папатанасіу.
Режисер-постановник вистави, директор театру Віра Мішнєва зауважила, що «Дон Гуан» – це вже другий твір Пушкіна, який ставиться в театрі. Але хоч як це парадоксально, підготувати виставу було значно важче, аніж першу («Прощавай, Моцарте»). Показово те, що художник по костюмах Ірина Онищенко закінчувала свою роботу в день прем’єри, хоча з бутафорією і оформленням сцени їй допомагав актор Микола Гребінний.
Віра Михайлівна переконана, що «Камінний гість» – це не стільки романтична драма, скільки іронічний твір (адже сам факт знайомства на кладовищі багато про що свідчить). Іронічність у виставі знайшла відображення у неочікуваній фінальній сцені: роль Камінного гостя виконав не пам’ятник Дону Альваресу (покійного чоловіка Донни Анни), а Лепорелло.
Зрештою, складність постановки зрозуміла, адже Дон Гуан, так само як і Гамлет чи Дон Кіхот, належать до світових архетипів, які існували в усі часи. Отож, нове прочитання старого сюжету – чом не заняття для розумників із почуттям іронії?