…А безпутність не втопилася
Понівечене тіло хлопчика у купі хмизу знайшли підлітки, які вирішили розкласти вогнище на березі річки. Вже за добу знали, хто він: допоміг його ж дідусь, який тиждень непокоївся за внука. За висновками судово-медичних експертів, хлопчик захлинувся водою. Як він опинився за кілька метрів від річки у купі сухого гілля, з’ясувалося ввечері того ж дня, коли знайшли тіло шестирічного Андрійка.
– Віталій, мій новий зять, – розповідає, розтираючи сльози по обличчю Олексій Іванович, – приїхав до мене з Андрійком, моїм онуком, з Білої Церкви, де вони живуть, десь наприкінці серпня. Поскаржився, що Тамара знов зникла кудись з дому, не залишивши їм ані харчів, ані грошей. Вона в мене безпутною завжди була, донька моя,– уточнює співрозмовник. – Отож, Віталій подумав, що до мене подалася. У сусідів позичив грошей на дорогу. Якщо відверто, я цій оказії не здивувався – Тамара є Тамара. Завжди непередбачувана. Андрійка народила ще в шістнадцять років, а від кого – хто ж про те знає? Не відаю я й досі. Говорили, звичайно, різне. Тільки ж, де правда, – не розбереш. Ми з дружиною, тепер її вже немає, онука визнали й виховували, скільки було сили та здоров’я. І її після народження Андрійка як могли утримували вдома… Але ж, – тяжко зітхає Олексій Іванович, – ще таких засобів не придумали, аби її зачинити, щоб не втекла. Ледь малому виповнилося півроку – гайнула світ за очі і з’явилася аж через рік. Побачили, що знову вагітна, коли пізно було. І що тут вдієш? Дитя народила, але його Господь прибрав, ще коли дочку із пологового будинку не виписали. Ми з жінкою переживали.
А донька ледь оговталася після пологів, знов вирушила улаштовувати особисте життя. До сестри моєї поїхала в Білу Церкву. У тієї своїх дітей немає, отож і будинок Тамарі відписала. Там вона й досі. Ні, я останнім часом там не буваю, але люди переказували, що перетворили вони з Віталієм житло на справжнісіньке кишло. З останнім жили більше року. Прибився десь із Закарпатської області, але має, подейкують, двійко дітей. Утім, хіба те могло спинити Тамару? Аби їй було добре та весело, а все інше й не цікавить. Отже, допоки жінка моя була жива, Андрійко більше у нас жив, ми його виховували і годували. Коли ж дружина померла, я змушений був нагадати Тамарі про сина. Мені вже вправлятися з дитям не під силу. Розлютилася вона не на жарт. Кричала, що ні роботи, ні заробітку в них з Віталієм немає: на що, мовляв, житимуть утрьох? А сусіди чули, як вона волала, і думали, за матір’ю побивається. Ця ж розмова в мене з нею наступного дня після похорону дружини відбувалася, – каже Олексій Іванович. – І таки я наполіг, аби Андрійка з собою вони забрали.
Після тієї сварки вони не з’являлися ані на дев’ять днів за матір’ю, ані на сороковини. Щоправда, влітку Андрія таки відправили до мене. Посадили дитину на маршрутне таксі, а я зустрічав тут. Думаєте, поцікавилися: чи приїхав і як? Ані тобі. Забрав на початку серпня онука Віталій, а тижнів зо два по тому удвох і приїхали. Собі подібних з місцевих надибав, з ними, доки в мене був, пиячив цілодобово, а коли з’являвся: питав, як жити їм з Тамарою далі? А що я можу? Хіба що порадити кинути пити, знайти роботу…
Увечері, напередодні того дня, як вони з Андрійком збиралися до Білої Церкви, завередував малий, що хоче скупатися в річці. Я відмовляв, бо пізно вже, та де там! Віталій затіяв збиратися й прихопив харчі. Казав, що для Андрія, тільки, гадаю, що то він собі закуску взяв. Гроші ж я йому на дорогу дав, отож він охоче і погодився купати малого. Не було їх довгенько, я вже й спати ліг, бо подумав, знайшов собі Віталій якогось товариша та зайшов до нього, аби похмелитися. Гадав, що Андрій, якщо йому набридне компанія вітчима, сам дорогу додому знайде. А вранці Віталій з’явився один, знервований, почав збиратися в дорогу. Коли ж спитав, де Андрій, він відповів, що відправив того зі знайомим водієм у Білу Церкву. Я поцікавився, чому ж він не поїхав з хлопцем. Віталій почав кричати, що йому місця в авто не вистачило. Я нібито й повірив… А ось неспокій мене не полишав. Хоча б там удома у них телефон був, так ні ж – за несплату відрізали. Ходив усі ці дні сам не свій, а потім пішов у міліцію. Тоді про все й дізнався, – заходиться плачем Олексій Іванович. – Якби ж то знати… На Андрійкові обличчя не було, собаки погризли, тому я його одразу й не впізнав. Коли викликали Тамару та Віталія, вони поводилися як чужі, сторонні люди. Донька свого чоловіка захищати почала, мені дорікати за те, що відпустив онука з зятем. Адже, кричала, він п’яний був, отож не одразу й збагнув те, що сталося на воді.
…До пляжу вони дісталися близько дев’ятої вечора. Віталій, як і передбачав Олексій Іванович, устиг по дорозі купити пляшку, і, коли Андрій пішов купатися, присів неподалік і зайнявся своїми справами. Під час слідства скаже, що не помітив як заснув. Здається, крізь сон чув якісь крики, але не зрозумів, то йому наснилося чи насправді хтось кликав на допомогу. Прокинувся на світанні від того, що змерз. Одразу ж згадав про Андрія, але вирішивши, що той пішов додому до діда, допив залишки самогону і спокійно почав збиратися. Тіло хлопчика біля самісінького берега розгледів невдовзі. Стверджує, що одразу ж кинувся до нього, витяг на берег, але зрозумів, що вже занадто пізно, щоби можна було повернути Андрія до життя.
– Я навіть штучне дихання намагався зробити, – скаже на першому допиті наляканий Віталій. – Не допомогло. Тож вирішив поховати його ось тут, на березі. Тоді й натрапив на купку хмизу й сховав під ним Андрія.
Якщо батькові Тамари Віталій про від’їзд онука набрехав, то їй самій вже з порогу вдома зізнався в усьому. Ні, вона не накинулася з прокльонами та кулаками на вбивцю власного сина, не заголосила. Лише зітхнула і сказала, що тепер їх затягають на допити у міліцію та прокуратуру.
Колись великий і привабливий будинок та подвір’я по вулиці Лермонтова, що у Білій Церкві, були доглянуті і зовні, і зсередини. Змінилося тут після смерті Тамариної тітки все – за короткий час і не на краще. Тут вже давно немає світла, у чималій хаті холодно, а замість затишних занавісок, вікна обклеєні пожовклими газетами. Господиня невдоволено зустрічає незваних гостей, а на запитання: чи можна поспілкуватися з її чоловіком, відповідає, що він там, де зараз має бути. Де саме Віталій має бути, жінка не уточнює і нервується, коли її не хочуть залишити в спокої.
– Так, Андрій втопився і що ж я тепер маю робити? – дратується. – Може, то його доля такою була. Усі звинувачують Віталія. Нібито він хотів, аби Андрій загинув. Ну, заснула людина, втратила над собою контроль. З ким не буває? А якби він сам пішов і втопився, знову на Віталія усіх собак почепили б? Я не кажу, що мій чоловік – янгол, але треба і його зрозуміти. Він і досі переживає, не знаходить собі місця. А як нервується, зі мною свариться, але ж мені переживати не можна. І на те є причина, – багатозначно посміхається Тамара.
«Причину» розгледіти неважко – вона знов чекає дитину. Стосовно ж умов проживання майбутнього малюка у давно неопалюваній хаті, повній антисанітарії говорить, що переживати не варто.
– Отримаю ж бо за народження малюка вісім з половиною тисяч, отже, й опалення проведу, і годувати буде чим, – з оптимізмом у голосі додає. – Все буде гаразд, – заспокоює чи себе, чи нас майбутня мати. Віталій прийде до тями і буде в нас нормальна сім’я. Так, Андрійка, звичайно, згадуємо, – зітхає Тамара. – Але така вже його доля, – повторює.
– Обоє вони не в собі, – озираючись довкола себе, каже сусідка Тамари і Віталія бабця Олена. – Бомжі й ті краще за них живуть. І благословляє ж Господь таких дітьми. Де ж упевненість, що вони й цього не загублять? Та чи дитина їм потрібна? Аби лише отримати ті вісім тисяч. Ми, всі сусіди, Андрійчикову смерть довго переживали, а вони нічого – наступного дня одразу ж після похорону, йдуть обійнявшись, щасливі. Я ж вам кажу – блаженні.
Тепер могилу онука, хоча й рідко, відвідує лише Олексій Іванович. Довго сидить біля місця, де спочиває Андрійко, і говорить з ним, просить вибачення за себе і свою безпутну доньку.