Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
…І ось знову переді мною – листи. Мій путівник, мій дороговказ на шляхах, пройдених тепер уже Михайлом Коцюбинським. Не донизуватиму до його імені епітети на кшталт видатний прозаїк, найбільш європейський український письменник тощо. Одним прізвищем – Коцюбинський, – вважаю, сказано все. А тим, у кого це твердження нині викличе скепсис, раджу або вперше ознайомитися з його творами, або перечитати заново. Навіть численні листи, живий літопис його душі, не можуть не схвилювати і не захопити. А колись же на томики з епістолярною спадщиною наших класиків ми просто не звертали уваги. Читати листи письменників у мого покоління старшокласників початку сімдесятих років тепер уже минулого століття, певно, викликало відразу штудіювання на уроках російської літератури «революційного» листа Бєлінського до Гоголя. Там «нєістовий Віссаріон (це ж треба такому статися, – через сто років після нього українські письменники, і не тільки вони, потерпатимуть уже від Віссаріоновича, ще більше «нєістового») ганьбить і викриває Гоголя, оскільки той щось не те написав у «Вибраних місцях із листування з друзями». А самих отих «Місць» тоді, звісно ж, не видавали, однак критику на цей твір (як і на багато інших творів і мертвих, і живих авторів) ми мали сприймати на віру.
Тепер, коли залізна завіса впала, коли ми вже маємо змогу читати і колись видане, але заборонене, і писане «в шухляду», можна не лише захоплюватися Парижем, Римом, Єгиптом у нарисах та листах українських класиків, а й самим там побувати, зайвий раз усвідомивши, що український слід у світах помітний, вагомий, сказати б, – наших там давно знали і шанували. А тепер, із здобуттям незалежності, Україна має лишень заявити про свої права в цивілізованому співтоваристві. Скажімо, що ми знали за часів тоталітаризму про острів Капрі? Лише те, що там жив Максим Горький, до нього приїздив Ленін, з яким потоваришував Михайло Коцюбинський, також перебуваючи на Капрі. І знову ж таки – усе мали сприймати на віру. А якби перечитали листи Коцюбинського з Капрі, то вже тоді могла б виникнути підозра: чому ж це Михайло Михайлович жодним словом не згадує ні про спілкування з «вождем світового пролетаріату», ні про революційну боротьбу за його визволення? Водночас острів Капрі, тодішня Мекка інтелектуальної еліти Європи, став не лише прихистком і «земним раєм» для хворого Михайла Михайловича, а перебування там Коцюбинського (як, до речі, і Володимира Винниченка) тоді дало чималий поштовх у розвої української літератури і українства загалом. Тож і назва цього нарису «Острів Капрі: відкриття Коцюбинського» означає те, що як Коцюбинський відкрив для українського читача цей далекий чарівний острів, так і Капрі відкрив для багатьох у світі видатного письменника Коцюбинського.
Але про все це ще йтиме мова, ми ж вирушаємо на берег Неаполітанської затоки, де мені випало опинитися спершу в червні 2004-го, вдруге – у червні 2005-го, куди рівно сто років тому, також у червні, здолавши Австрію, Німеччину, відвідавши Венецію, Флоренцію і Рим, у вагоні потяга прибув Михайло Коцюбинський. Із Рима 28 травня 1905 р. він напише до Львова вченому й видавцеві Володимиру Гнатюкові: «Усю біду наробили мені нерви… Не записав мені берлінський лікар жодних ліків, лише маю що їсти, і послав мене поїздити по світах, що саме й роблю».
Із «пекла» до «раю»
…Петунії в кілька рядів окреслюють великий квадрат біля стін стародавнього замку на березі моря. Це не просто різнобарвні петунії, а здебільшого білі з червоними і синіми хрестиками посередині. Немов би хрестом святим благословляють День. Адже саме на честь Дня, дарованого Богом, і створено цю, мабуть, єдину клумбу в світі. Коли День іще народжується десь у густому тумані над Везувієм, коли сонце лише тільки починає розмотувати клубок своїх променів, а садівники вже починають тут чаклувати. Спершу на невеличкому, майже квадратному майданчику сотворяють із світло-зеленого самшиту цифру. Потім, нижче, на втричі більшій ділянці клумби, встеленій, як і попередня, світлою сумішшю з піску й камінчиків, постають уже з темно-зелених кущиків літери назви місяця. А ще нижче, на третій площині, висаджуються кущики у вигляді цифри року – найбільші на цій клумбі.
Коли вранці ви, зачаровані Неаполем, морем, музикою і сонцем, поспішатимете на зустріч чи то з Везувієм, чи з Помпеями, чи з островом Капрі і проходитимете поряд, то зупинитися біля клумби аж ніяк не проминете. Листочки самшиту в крапельках роси ніби промовляють до вас ствердно: «Так, щоранку тут виростає новий День». Романтик посміхнеться й на знак згоди кивне головою, а раціоналіст відразу ж вирахує, що чаклувати на всіх трьох майданчиках неаполітанським ландшафтним дизайнерам доводиться лише з початком нового року, щомісяця – на двох і щодня – на одному…
Михайло Коцюбинський, звісно ж, належав до романтиків, хоча впродовж усього життя обставини притлумлювали в ньому поезію душі суворою прозою побуту. Проте стоячи на місці цієї незвичної клумби в червні 1905-го й оглядаючи округлі башти середньовічного замку Кастель Нуово, навіть він з його буйною поетичною уявою не міг передбачити, що також у червні, але 1909 року, за кілька годин їзди звідси морем він опиниться, як потім напише, у земному раї на острові Капрі. Де і море, і повітря, і сонце, і дерева – немов у казці. А поки що вдовольняється славнозвісним Неаполем. 30 травня 1905 року він пише дружині Вірі: «Зупинився в якімсь комерційнім готелі, брудно, але в доброму пункті на площі Гарібальді, і з вікна видно Везувій. Увечері на вершку горять вогнем два потоки лави».
Тепер цю площу можна впізнати по пам’ятникові Джузеппе Гарібальді. Авто, що ним везли мене з летовища до морського порту, поминуло цю площу спекотного літнього вечора. Було так само брудно – купи сміття лежали на розпеченій за день бруківці. Панувала незвична тиша. Коцюбинський же пише: «А тут пекло, циганський табір. Такий крик на вулицях, що себе не чуєш… Люди не говорять, а кричать так, хоч вуха затикай. По вулицях їздять піаніно і грають, звощики ляскають з батогів, неначе стріляють, продавці співають, як муедзини в Криму, осли кричать, жовті кози стадами бродять по вулицях і теж кричать і дзвонять дзвониками. Просто пекло. Дітей цілі табуни, вони кричать і перекидаються, як чорти. Все живе рухом і криком. Завтра їду оглядати Помпею і кращі кутки Неаполя».
Звісно, в Неаполі є оті «кращі кутки». Аби дістатися згадуваного замку Кастель Нуово й порту, Коцюбинському треба було найняти візника, що неодмінно вирушив би довгим проспектом Умберто I. Цю магістраль було прокладено ще 1888 року через вузькі, тісні й брудні квартали, аби поліпшити циркуляцію повітря після епідемії холери. Так от, цей проспект через площі Ніколя Аморе, Бовіо і Муніципальну й приведе вас до замку, збудованого Карлом I Анжуйським 1272 року. Нині тут, до речі, Муніципальна рада Неаполя, тож згадувана клумба поряд – щось на зразок годинника на фронтоні будинку Київради. А неподалік замку – вуличка Сан-Карло, на якій – однойменний театр, найбільший в Італії. Колись саме він, а не Міланський «Ла Скала» тримав першість. Кажуть, що і безголосий заспіває, така тут акустика, секрет якої – у вмонтованих у стіни глечиках після пожежі 1816 року. На другому боці вулиці – галерея, що також носить ім’я Умберто I, зведена 1887 року в стилі неокласицизму.
Але про ці пам’ятні місця Неаполя Михайло Михайлович не згадує в своїх листах. А ось про те, що завжди залюбки оглядає «грандіозний Національний музей», він напише згодом своїй подрузі Олександрі Аплаксіній і додасть про Неаполь: «Для того, чтобы не застрять здесь, должен себя ограничивать, держать в руках: уж очень интересный город». І далі: «Поброжу по городу, впитаю в себя весь гам, все сумасшествие этого города…». На жаль, так і не випало мені побувати в Національному археологічному музеї, що його Коцюбинський відвідував у різні роки аж шість разів. Але знаю, що там можна побачити неймовірної краси скульптури і мозаїки, знайдені під шаром попелу, що вкрив Помпеї. Зате поміж руїн Помпей, що неподалік Неаполя, наша екскурсія тривала мало не півдня: ледве не згоріли серед каміння під щирим червневим сонцем, а Коцюбинський писав сто років тому, у червні 1905-го, що, навпаки, «погода сіра, небо в хмарах і вітер, тепла нема».