Недоварений борщ
Чому не їде землемір?
На Куренівці є провулок Парковий, де у приватному будинку мешкає пенсіонерка Галина Григорівна Райгородецька. Останнім часом у жінки, яка погано чує й недобачає, з’явилося чимало проблем із землею.
«Тут проживали мої батьки та батьки моїх батьків, – пише вона до редакції. – На будинок є всі документи. Минулого року затіяла приватизацію своєї земельної ділянки, отут все й почалося...»Забігаючи наперед, зазначимо, що Галина Григорівна не має можливості вчинити «певні дії», які передбачено процедурою приватизації. І не тому, що зволікає або нехтує увагою до ще дідівської спадщини. Жінка ретельно, ще у квітні цього року, зібрала потрібні папери: копію паспорта з відміткою про реєстрацію, є і свідоцтво про право на володіння будинком, яке отримала від Подільської державної ра-йонної адміністрації ще у серпні 1994 року. Додала до цього й ідентифікаційний код.
Здавалося б, що ще треба, аби людині влада посвідчила право на приватну власність та дала спокій? «Коли здала документи, – читаємо далі листа, – у відділі приватизації сказали, що за два тижні приїдуть обміряти ділянку. Але не з’явилися і через два місяці».
На останні обставини звернемо особливу увагу. Але дещо пізніше. Поки що повернімось до немічної людини, яка не має можливості самотужки топтатися в коридорах влади, тож змушена терпляче чекати поки на неї звернуть увагу. Чекає місяць, два. На третій вже онука Наталя на прохання бабусі їде до відділу приватизації дізнатися, чому нема землеміра?
Замість відповіді дали судову ухвалу, копію якої пенсіонерка зберігає, бо це тепер єдина підстава, яка пояснює відмову в приватизації. Хоча, якщо уважно вивчити судовий документ, то нічого він не пояснює, а навпаки, заплутує.
Помилка на помилці
«У провадження Шевченківського районного суду м.Києва надійшла цивільна справа за позовом Горного (прізвище змінено. – Авт.) до Київської міської ради. Мовляв, хочуть дати дозвіл на приватизацію земельної ділянки, яка не може бути приватизована громадянкою Райгородецькою, бо вона, власне, не її». «Оце так!» – подивувалася бабуся і згодом виявила приголомшуючий факт. «Річ у тім, – пояснює Галина Райгородецька, – що ця судова ухвала та судові обставини не стосуються моєї ділянки, а тієї, яка за три будинки від нас».
«У натурі», як кажуть землеміри, все видно неозброєним оком. Варто лише побувати у провулку Парковому, щоб зрозуміти: є будинок, який стоїть під номером 6, і є інші, які позначено номерами 6-а та 6-б. У останньому і мешкає Галина Григорівна Райгородецька. Коли власники будинку №6 приватизували землю, вони «чомусь» оформили документи і на ділянку пенсіонерки. Тепер пояснюють, що «це чиясь помилка».
Який результат цих «прикрих недоречностей», здогадатися не важко. Поки «на номері 6» ідуть суди та з’ясовують, де чия земля, добродійка Райгородецька не може приватизувати свою ділянку: є відповідна судова ухвала.
Щоб зрозуміти, що ланцюжок недоречностей, які утворили чиновники, не зупинився, а прямує далі, відкриємо Цивільний процесуальний кодекс. Оскільки суд, приймаючи ухвалу, керувався певними його статтями, вивчаємо зміст ст.151, в якій зазначено, що заява, за якою приймається ухвала, повинна вказувати на «причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов».
І тут ще раз про суть справи. Кожен чиновник, себто працівник кожної державної установи, повинен ретельно опрацювати матеріал, перш ніж винести рішення та видати на руки будь-який документ. Якби ті, хто вчиняв «певні дії», які зачіпають тепер майнові інтереси пенсіонерки, знали, що несуть за це сувору відповідальність, вони, як мовиться, сім разів відміряли, перш ніж відрізати. Але такої відповідальності чи то не існує, чи дивляться на неї крізь пальці. Зрештою, не чути й про те, що хтось потерпав через свою чиновницьку недбалість.
Це, мабуть, стосується і судової практики. Скажімо, разом із заявою про позов, позивач мав би представити докази того, що, грубо кажучи, винувата саме Галина Райгородецька. Для цього принаймні треба було б викликати її (або її адвоката) до суду та бодай заслухати у залі засідань. Тим паче, коли йдеться про землю.
Суд цього не зробив. Аби було менше клопоту (для себе!), винесли ухвалу лише «дослідивши матеріали», а там, як кажуть, трава не рости.