Не спав, смерті шукав
Після смерті матері маленького Романа люди частенько помічали на кладовищі. Він усе ніяк не міг збагнути, куди вона поділася. Отут була востаннє, тож звідси, міркував собі, має й вийти. Він дивився на матусин портрет і промовляв до рідного образу. Усе запитував неньку, коли та нарешті повернеться й, затамувавши подих, не відривав очей від фотокартки. Усе боявся проґавити ту мить, коли мама подасть хоч якийсь знак. Натякне, що чує його. Але вона мовчала…
Знайомі заспокоювали Миколу Ігнатенка, який не знаходив собі місця, спостерігаючи за стражданнями сина. Говорили, що хлопчик підросте й сам усе зрозуміє. Хіба ж дитина може в п’ятирічному віці збагнути, що таке смерть? І вони таки мали рацію.
Із кожним роком Роман усе рідше тікав уночі на кладовище. Усе менше спілкувався з маминим образом, бо розумів, що його ніхто не чує. Лише зрідка, коли серце стискала туга і несила було терпіти той біль, ішов до батька.
– У ці хвилини він до мене звертався з такими словами: заговори мені, тату, сльози, – розповідає Микола Іванович. – Тоді я розгортав сімейного альбома й розповідав, перебираючи фотокартки, якою була його мама. І хоча Роман знав напам’ять мою розповідь, він завжди уважно слухав і потроху заспокоювався. На очах у мого сина висихали сльози, але під кінець розповіді починав плакати я. Тоді він заспокоював мене. І так ми разом по-чоловічому мирилися з цією жахливою втратою.
Серед людей, ніби «біла ворона»
Удруге Микола Іванович не зважувався одружитися. Він говорив, що Роман ніколи не зможе називати іншу жінку «мамою», та й боявся травмувати й до того слабку психіку сина. Усе частіше став помічати, що Роман поводиться дещо незвично. Хлопець був не схожий на своїх однолітків. У 16 років не мав жодного товариша, ніколи не говорив про майбутнє й після закінчення школи не мріяв здобути якусь професію. Нерідко батько помічав, як син розмовляє з тваринами, рослинами, але найбільше його непокоїло те, що хлопчик говорить сам до себе.
На селі Романа всі обходили, вважали його блаженним. Коли ж помічали його ввечері під своїми вікнами, відхрещувались, немов од нечистої.
Хоча і був чистий душею, але люди його не приймали. Юнака боялися, ігнорували та не бажали мати з ним жодних справ. Від того він ще більше усамітнився. Навіть батькові не бажав відкривати свого серця, яке ніби скам’яніло від людської жорстокості. Лише зрідка, коли юнацька душа прагла спілкування, він ішов на вулицю, до однокласників. Із ними заводив розмову, намагаючись таким чином увійти до їхнього кола, однак його ініціатива одразу каралася злими жартами.
Непроханого гостя віднадила куля
Подорослішавши, Роман уже не шукав порозуміння , а знайшов утіху в оковитій. Від того психічний стан хлопця ще більше погіршився. Тепер він уже не ночував удома. Вештався попід вікнами та лякав людей. На ранок розгнівані сусіди йшли до Миколи Івановича й вимагали, аби він віддав сина до психіатричної лікарні. Але бідолашний ніяк не наважувався цього зробити. Адже Роман був сенсом його життя. Без сина він ладен був живцем лягти в домовину. Гірко плакав, коли починав уявляти, що робитимуть із хлопцем у тій лікарні. Тому, аби якось вберегти Романа від жахливої медичної ізоляції, замикав його вдома, а коли той намагався вийти, благав схаменутися. «Не йди, сину. Не гніви людей, бо вони тебе зі світу зживуть», – тремтячим від сліз голосом умовляв сина.
– Уночі я прокинулася від дивного співу. Від побаченого з вікна заціпеніла на місці, – розповідає мешканка села Ровжі Мирослава Олексіївна. – На моєму подвір’ї якийсь чоловік, співаючи, саджав квіти. Потім він, ніби танцюючи, почав пересуватися по подвір’ю, віддаляючись до сусідів. Коли його силует нарешті зник, я, перехрестившись, лягла спати, однак сон немов рукою зняло. Хоча вже й зрозуміла, що то був Роман, і про таку його поведінку неодноразово чула від людей, усе одно на душі було якось моторошно. І страх, і співчуття боролися в душі. Раптом пролунав гучний постріл із сусідського подвір’я. Нашвидкуруч вдягнувшись, кинулась на вулицю.
На землі лежав закривавлений Роман, а господар будинку, тримаючи в руках мисливську рушницю розповідав, як непроханий гість перелякав усю його сім’ю. Чоловік розповів, що Роман хазяйнував на його подвір’ї. Зателефонувавши до міліції, господар спостерігав за хлопцем, який поводився надто дивно. А коли став його гнати, погрожуючи, що стрілятиме, нічний візитер розбив віконну шибку, кинувши в неї ножа. Через кілька секунд сполоханий господар таки вистрілив у дивакуватого хлопця.
Винний – не винний
У своєму ставленні до трагедії люди розійшлися по двох таборах. Одні виправдовують вбивцю. Кажуть, що той ніж, якого кинув Роман, міг влучити в господаря будинку. Хлопчина нібито був суспільно небезпечним. Якби його вчасно не зупинили, міг заподіяти багато шкоди людям. Мовляв, він і без того багато років пополякав селян своїми нічними витівками. Інші засуджують такий вчинок, аргументуючи, що до цього Роман нікому нічого поганого не заподіяв. Його треба було лікувати, а не вбивати.
– Він співав, розмовляв до тварин і рослин, любив батька. До людей ставився привітно. Він мав кришталево чисту душу, якій позаздрили б усі здорові. Це ми зробили з нього потвору, бо не хотіли співчувати, допомагати йому, – каже Антоніна Михайлівна, – жодного теплого слова ніколи не сказали. Вважали його дикуном, а самі вчинили по-дикунськи. Він хотів, аби його почули, йшов до нас із розкритими обіймами, але нам, звісно, не до чужого горя. Передусім кожен непокоївся за себе. Тому непросто визначитися, хто винний, а хто ні. Можливо, доля нас розсудить. Шкода лише старого батька. Невідомо, чи знайде в собі сили змиритися з утратою єдиної рідної душі, яка була в нього на цьому світі.
Невдовзі суд винесе справедливу оцінку цьому вчинку. Дії ж господаря будинку, недоторканність житла якого порушив Роман, підпадають під статтю 118 ККУ (навмисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної самооборони). Звісно, він тільки захищав свою сім’ю й, можливо, аж ніяк не хотів забирати чиєсь життя. Доля ж розпорядилася по-своєму.