«Двійка» в історії чи з історії?
Так сталося, що завдяки киянинові, колишньому студентові Інституту народного господарства (нині – відповідного напряму університет) Володимирові Кузнєцову кореспондент «Вечірнього Києва» років дванадцять тому вперше оприлюднив інформацію про подвиг «першотравневої двійки» – Георгія Москаленка і Віктора Кукси.
Нагадаємо, ці тоді ще дуже молоді люди 1 травня 1966 року вивісили на одному з приміщень названого навчального закладу синьо-жовтий прапор з Тризубом і написом «Ще не вмерла Україна…». Прапор хлопці зшили з двох придбаних у галантереї на вулиці Гарматній шарфів – синього і жовтого, Тризуб старанно скопіювали з банкноти часів Симона Петлюри. «Озброївшись» звичайним кухонним ножем (чому слово беру в лапки, стане зрозуміло потім), Віктор Кукса заліз пожежною драбиною на дах будинку, зрізав радянський прапор – чи червоний, чи червоно-лазуровий – зараз сказати важко, – і почепив на його місце український двокольор. Георгій Москаленко, знову-таки «озброївшись» саморобною бахкалкою, стояв унизу, готовий будь-якої миті в разі небезпеки подати другові звуковий сигнал. Прапор висів зовсім недовго. Вже вранці всюдисущі ветерани, що мають звичку вдосвіта вигулювати псів, помітили «нєпарядок» і сигналізували, куди слід. Причому з оперативністю, якій можна тільки позаздрити. І Георгія Москаленка, і Віктора Куксу «загребли» не те щоб дуже швидко, але й, з усього видно, не тягнули волинку з розслідуванням, як це тепер буває. Не в останню чергу КДБ допоміг «галантерейний слід» – не кожного дня купують елегантні жіночі шарфики в синьо-жовтому комплекті. А далі була справа техніки – словесний портрет, визначення кола підозрюваних…
Одне слово, потрапили хлопці на зону. Невеликі терміни, а все ж припаяли. І скажемо відразу: крім «антирадянщини», у справі фігурувала стаття 222 тодішнього кримінального кодексу – носіння зброї. У Віктора Кукси – холодної, у Георгія Москаленка – вогнепальної. Кухонний ніж і пугач, про які йшлося вище.
Після першої публікації у «ВК» були ще дві чи три з певними інтервалами в часі. Якщо не в першій, то у другій статті точно автор цих рядків порушував проблему повної і беззастережної реабілітації Георгія Москаленка і Віктора Кукси, ґрунтовного перегляду їхніх справ узагалі, перегляду ідеологічної та моральної оцінки їхніх діянь з огляду на нинішню незалежність України, а відтак, визнання обох як людей, які здійснили подвиг в ім’я свободи Батьківщини. Тоді ж зверталася увага на те, що саме згадувана колишня стаття 222 й досі залишається тавром на двох літніх чоловіках. Для Георгія Москаленка, людини пенсійного віку, перерваний судимістю стаж означає, до речі, позбавлення права безкоштовного проїзду у громадському транспорті. Хоча, звісно, це дрібниця порівняно з тим, що громадяни України, за всіма ознаками гідні нині звання її Героїв, безпідставно прирівнюються до кримінальних злочинців, таких собі «романтиків ножа і самопала».
Якщо читач гадає, що після Помаранчевої революції бодай що-небудь у статусі «першотравневої двійки» змінилося, то він помиляється. Але ще раніше з ініціативи відомого українського правозахисника Валерія Кравченка було створено громадську організацію – Комітет з реабілітації «першотравневої двійки», – яка діє й понині. Діє і діятиме, поки віз чи то байдужості, чи то прихованої, але від того аж ніяк не менш злісної ненависті до справжніх героїв України (не тільки вояків УПА, як з’ясовується) стоятиме на місці. Парадокс виходить: нагороджуємо бабу Параску, ладні, як подейкують, і звання Героя України їй надати, а справжніх звитяжців, які в часи дрімучого застою і брежнєвських репресій відкрито заявляли про незалежність України, тримаємо в «чорному тілі». «Коли ми потрапили на зону, згадує Георгій Москаленко, – українські політв’язні, які за допомогою «живого телефону» швидко дізналися, за що саме ми підзалетіли, не приховували щирого захвату: нарешті в Україні, у Києві, вголос заявлено про незалежність! Вони розглядали наш вчинок як продовження національно-визвольної боротьби українського народу за державний суверенітет».
Українській владі треба було б замислитись над цим. Навіть підійти до цього з певним прагматизмом. Адже «слабким місцем» недруги України вважають часовий розрив між серединою 50-х років минулого століття, коли пролунав останній постріл вояка УПА на заході України, і 1991 роком. Подвиг «першотравневої двійки» міг би стати вагомим козирем для будь-кого, із Президентом України включно, у дискусіях такого роду. По-перше, 1966 рік. По-друге, Київ і українські послідовники Маноліса Глезоса – типові східняки.
Але все-таки деякі зрушення є. Київська влада і керівництво економічного університету не заперечують проти встановлення пам’ятної дошки на згадуваному будинку. Дозвіл на це вже є.
А 1 травня 2006 року виповниться 40 років з дня героїчного вчинку Георгія Москаленка і Віктора Кукси, тож коли, як не цього дня, зібрати громадськість і встановити не тільки пам’ятний знак, а й… справедливість. Бо час уже зняти з героїв тавро ганебних судимостей і оцінити їхній подвиг, як він того заслуговує.