Гіппократи родини Тодорів
Про цю чудову київську сім’ю лікарів-офтальмологів «Вечірці» розповіла Марія Семко, колишня вчителька, а нині пенсіонерка з Вінниччини. «Я час від часу приїжджаю до столиці лікувати катаракту. Мій лікар – Галина Юріївна Тодор – чудовий спеціаліст і людина прекрасна. Її чоловік та донька теж повертають людям зір».
Тож ми напросилися в гості до лікарки.
– Приходьте у середу, коли в мене буде вихідний і я сидітиму з онукою, – сказала Галина Юріївна.
Надворі вже сутеніло, коли я, петляючи вуличками приватного сектору Голосієвого, добралася до невеликого старого будинку. Галина Тодор, симпатична жінка поважного віку, люб’язно запросила до господи.
«Зараз пригощу вас чаєм і домашніми тістечками», – заходилася накривати на стіл господиня. Вона усміхалась по-молодечому, її очі теж світилися, зовсім як у юної дівчини. Це налаштовувало на теплу і приємну бесіду, з якої я довідалася багато цікавого.
На диванчику біля бабусі примостилася й дворічна онука Софійка, дитина середульшої доньки Тетяни. Дівчинка тільки-но прокинулася і не випускала з рота пустушку. Біля ніг дрімав рудий кіт Веня. Через вхідні двері зі скла до кімнати проступали ранні осінні сутінки, а в саду донька Олена закінчувала пересаджувати троянди.
– Фахівці з офтальмології в нашій родині лише я, чоловік Григорій Опанасович, який працює в Жовтневій лікарні і має кілька винаходів із методик діагностики, та наймолодша донька Оксана. Вона нині в декретній відпустці, нещодавно народила доньку Катю, а іншій її доньці Маші п’ять років, – знайомить із родиною пані Галина. – Середульша Тетяна – ветеринар, найстарша Олена – викладач української мови в Києво-Могилянській академії. Тож маю три доньки та три онуки – ціле жіноче царство, – сміється господиня. – А цей будинок побудували ще мої батьки – Юрій Трохимович і Тамара Михайлівна Килимники. Завдяки їм тепер маємо родинне гніздо, де збираємося на свята всією сім’єю.
Дитинство минало у військовому госпіталі
Батько Галини Тодор був хірургом, а мама вчителькою української мови і літератури. Війна застала цю родину в Чернівцях, куди фашисти увійшли вже в перші дні. Лікар Юрій Килимник якось вночі зумів таємно вивезти сім’ю з окупованого міста. Галі тоді було лише п’ять років, але вона добре пам’ятає ті часи. Каже, що таке не забудеться ніколи. Зростала дівчинка в санітарному ешелоні, де тато був хірургом. Працювала там і мама. Змалку бачила страждання поранених бійців, спостерігала, як працюють медики та санітари. Маленькій Галі пошили військову форму, пілоточку. Вона бігала по ешелону і намагалася розважати поранених, щоб полегшити їхній біль.
– Ставала на ящик з-під снарядів і співала пісні, вдаючи із себе Клавдію Шульженко, – згадує пані Галина.
Після війни пройшла інші медичні університети. Дівчина тоді жила у бабусі й дідуся в Ладижині на Вінниччині. Бабуся Анастасія Пилипівна була акушеркою і лікувала все село, часто брала з собою на виклик до хворого і Галину.
– Вона була природженим лікарем, але до медінституту так і не вступила. Її не прийняли, бо походила з бідної родини. Тому дуже хотіла, щоб я вивчилася на лікаря, – каже Галина Юріївна.
А Галина мріяла, що стане офтальмологом, аби вилікувати сліпого дідуся, який мав тяжку хворобу очей.
Прозрілі вчаться заново бачити... руками
Усі окулісти прагнули хоч трохи попрацювати в славнозвісному на весь Союз Інституті очних хвороб і тканинної терапії імені Філатова в Одесі. Галина, закінчивши Київський медінститут та аспірантуру, 1963 року отримала направлення саме до цього закладу. Там пропрацювала двадцять років.
– Пройшла добру школу, отримала неоціненний досвід, – розповідає пані Тодор. – За ці роки мені пощастило попрактикуватися в усіх відділеннях. Там розробляли нові методики лікування травм очей – пересадка тканини при опіках, пересадка рогівки ока тощо. Це був прорив в офтальмології.
В Одесі Галина Юріївна написала і захистила дисертацію на ступінь кандидата медичних наук. Окрилював і надихав її керівник, професор Новохацький, що зробив великий вклад у галузь нейроофтальмології.
До речі, з чоловіком своїм Григорієм Опанасовичем молода лікарка теж познайомилася в цьому закладі.
Галина Юріївна розповідає, що в інститут імені Філатова приїздили хворі з Молдавії, Грузії, України та Росії. Вона пригадала сліпого від народження трирічного хлопчика, якого оперувала.
– Коли він почав бачити, я показувала йому предмет і питала, що це таке. Він брав його до рук обмацував, а потім називав. Спочатку деякі прозрілі за звичкою дивилися руками...
Галина Тодор каже, що травми очей нині відрізняються від тих, які люди отримували років 30-40 тому. Колись хлопчаки калічилися снарядами та гранатами часів війни або чорнильними перами, якими писали тоді в школах. Тепер здебільшого через необачне поводження з петардами, іншою піротехнікою і навіть безвинними на перший погляд хлопавками. Часто травмуються на будівництві, особливо зварювальники.
Два рази лікарі Тодори в сімдесятих роках їздили працювати на Кубу. Острів Свободи найбільше запам’ятався сучасним медичним обладнанням.
Як повернули зір кобилі
Григорій Опанасович та Галина Юріївна ніколи не вистеляли своїм дітям дорогу в медицину, як це часто буває в сім’ях лікарів. Вони надавали право самим обирати професію. Найстаршій Олені бабуся-вчителька прищепила любов до української літератури. Тому батьків не здивувало, коли донька після школи вступила в не дуже модний тоді педуніверситет імені Драгоманова. Згодом дівчина закінчила аспірантуру, захистила дисертацію.
У Тетяни батьки помітили особливу любов до тварин і знаходили час возити доньку на заняття в гурток юних натуралістів до зоопарку. Це і визначило її фах – ветеринар. Проте Тетяна в своїй професії не відступила від сімейної династії. Темою її дисертації стали очні хвороби у тварин. Практикувати ж Таня почала ще будучи студенткою сільськогосподарської академії. А допомагали їй тато з мамою. Якось дівчина розповіла вдома про сліпу кобилу Машку, яка була наочним матеріалом для майбутніх ветеринарів. Була ще і поні, яка, бувало, заводила бідну Машку в хащі та й залишала там. А сліпа тварина безпорадно тикалася в кущах і не могла вибратися. Батьки з донькою зробили конячці операцію, і вона стала бачити. Повертали зір також і собакам. Адже будова ока людини і тварин майже однакова. Нині Тетяна працює в одній з державних ветеринарних лікарень. Вона час від часу приносить додому тварин, від яких відмовляються з тих чи тих причин господарі, а потім шукає їм прихисток. Та деякі залишаються жити у Тодорів назавжди, як ось рудий кіт Веня. Раніше жив пес.
...Уже зовсім звечоріло. У затишний родинний дім після роботи сходилися члени цієї чудової сім’ї, щоб разом повечеряти, а потім роз’їхатися по своїх квартирах. На старій «Волзі» підкотив до воріт господар Григорій Опанасович. З ним приїхала і Тетяна, аби забрати маленьку Софійку. Ледь переступивши поріг, вона стала розповідати про красиву кішку, яку підкинули під ветлікарню. Галина Юріївна усміхнулася. Вона вже здогадалася, що в оселі з’явиться ще одна тварина.