То не сльоза, то погляд всесвіту
Ми народилися далеко після тридцятих по різні береги Збруча. Моя тернопільська сторона зазнала всіх «принад» соціалістичного перетворення села тільки після 17 вересня 1939-го. А його, Франчукова, хмельницька сторона спізнавала радянське «щастя» значно раніше, а тому голод 1932-1933 років залишився відчутною зарубкою в його генетичній пам’яті. Із нашого берега Збруча, як розповідала бабуся Ольга, посилали чи то з гінцем, чи з човником шматки хліба на другу сторону, де пухла з голоду рідня. А там відстрілювали червоні посіпаки тих гінців і забирали залиті кров’ю буханці. Чи ж різний голос пам’яті у нас? Гадаю, що він один. От тільки у художника Валерія Франчука, лауреата премії імені Василя Стуса, він такий промовистий, неспинний і надто переконливий, що мовби стоголосий. Він йде від серця з його картин.
Збірка полотен Валерія Франчука (їх загалом 76), що експонується в «Українському домі» й об’єднана назвою «Розгойдані дзвони пам’яті», присвячується трагічним дням у долі нашого народу – голодомору 1932-1933 років.
Коли переступаєш поріг зали, що тісно-тісно завішана картинами, і у дзвінкій тиші споглядаєш виразні образи на них, спочатку враження таке, як наче зусібіч тебе обступають тіні. Мимоволі почуваєш себе в суголоссі з постаттю на картині «Повне затемнення». Стаєш малим і приголомшеним. Коли ж трохи оговтуєшся, то починаєш розуміти, що з усіх полотен проступає не відчай, не смута вічна, а нескорена душа. Вона німа. Вона стражденна. Вона зболена до розпуки. Але вона – жива! Тому, вклонившись усім Мадонам, Матерям і їхнім дочасно згорьованим нащадкам, я повертаюся обличчям до картини, на якій храм, бо саме «Там ще живе душа».
На картинах Валерія Франчука вона – нетлінна. От триптих «Гарячий попіл». На центральній його частині «Докір» – обличчя Матері вселюдської, очі якої увібрали смуток усіх матерів, які не зуміли захистити своїх дітей од супостата. А чоло – мов зорана дорога гніву. На ньому – печать пекельної нелюдської муки. Вона, однак, освячується полум’ям свічі. Бо хоч третя частина триптиха називається «Згасла свіча», та вогонь тих свічок задмухати не можна. Він горить. І цей вогонь не тьмавий. Він первозданний, як символ очищення і воскресіння.
І я схиляюся до думки бага-тьох поціновувачів творчості Франчука, що на його картинах осмислене страждання – це не песимізм. Це, певно, внутрішня потреба воскресити спалахи пам’яті на полотні, щоб була вона повік нетлінною в коді нації. У нашому єстві. У крові. У плоті. Щоб пам’ять виганяла осідлий у крові темнющий присмерк страху. До цього, до речі, закликає вся гама кольорів, що влагойдані потужними мазками майстра живуть на полотні. Вони пастельні, лілові, бузкові аж до тривожно-коричневих і червоно-чорних. Та жодна з барв не уособлює спопеління надій. Навіть картина «Цвіт яблуньки», що виконана в сіро-білих тонах (чи не єдина!) не віє холодом відчаю. Ні! Там осонцене обличчя нені й немовлятка. Там паростки життя і там весна надій. Або ж картина «Крапля жалю». Спочатку добре розумієш, що то сльоза скорботи й горя. А, отже, й ні. Погляньте – там із матінки-землі неопалима купина пророста.
Але, щоб не подумали, що світло ллється з тих картин і чисте, і всепрощенне, і праведне для праведників, то я скажу, що це не так. Бо от питає одна картина «Де ж наша правда?» А відповідь очевидна і страшна: вона залита кров’ю… Питається друга картина «Чого ж ти болиш, душе?» А відповідь така, що аж терпне душа: бо я жива! І я себе питаю, стоячи біля картини, а що то – «Дно стеблини»? І думаю, що, певно, це символ відчаю. І тут же відганяю ці думки. Якби наші діди скорилися чи з того, а чи з того берега Збруча, хіба б воскресла Україна?
«Замовкли жорна», «Вихолола піч», «Чорний шлях» – то, певно, чорні мітки лиховісної долі про те, що тут нема людей і тут згаса життя. Але у цілого народу не можна відібрати душу. Навіть скувавши голодом і страхом її тіло. Душа, яка збережена, гласить: «Виходьте, ви ж люди».