Хвостатий лікар

Не секрет, що поруч із живою істотою, нехай і чотирилапою, навіть і тяжкохворий почувається краще. Ті ж, хто мав чи має вдома котів та собак, самі не раз мали нагоду спостерігати, як їхній чотирилапий друг не лише співчутливо дивився на свого занедужалого господаря, а й по-своєму намагався допомогти втамувати біль. Але цей феномен має певне логічне пояснення. Наш Бровко чи Мурчик відплачує нам любов’ю й відданістю, бо живе з нами майже від народження та ще й, ніде правди діти, повністю залежить від нас. Правда, ніколи не думала, що зустріну хвостатого лікаря в медичному закладі.

Інститут нейрохірургії АМН України взагалі, і його спинальне відділення зокрема не спонукають до сантиментів та приємних вражень, бо привозять сюди людей із тяжкими недугами, які здебільшого після оперативної допомоги заново вчаться робити перші кроки. Тож приємні емоції пацієнтам тут доводиться відчувати нечасто. Можливо, тому проти всіх медичних правил тут не викинули на вулицю пухнасте попелясто-біле кошеня, що одного дня невідомо звідки з’явилося в коридорі. Персональну опіку над Васею, як гуртом назвали котика, взяла немолода вже нянечка Надія Сергіївна, яку хворі поміж собою називають не інакше, як «наша годувальниця», бо саме вона й справді привозить з інститутської їдальні й роздає хворим сніданки та обіди. Тож кошеняті голод не загрожував, а от лікарів воно панічно, і, до речі, небезпідставно, боялося, особливо професора Миколу Поліщука. На Василеве щастя, екс-міністр охорони здоров’я бував у відділенні лише по п’ятницях, і санітарки та медсестри ховали хвостатого подалі від його очей, бо помітили, що у хворих, щойно кіт з’являється в палаті, поліпшується настрій.

Мені довелося познайомитися із Васею, коли він уже став дорослим котом. Але так і не вдалося зрозуміти, як тварина відрізняє лікарів від медсестер. Адже і ті й ті – у білих халатах. Цікаво було спостерігати, як кіт раненько повагом обходить палати. Обов’язково на кілька хвилин приляже під ліжком того, кому в цей день робитимуть операцію. До тих же, хто вже поправляється, нявкне, ніби запитуючи: «Як справи?», коли покличеш, приділить тобі ще кілька хвилин, а ні, то піде далі. Мовляв, палат багато, а часу мало. Медсестри розповідали, що кіт встигає відвідати всіх хворих у відділенні до появи лікарів. Неймовірно, але Василь ніби відчуває наближення вранішнього обходу і ще до того, як старша медсестра повідомить, аби всі відвідувачі вийшли з палат, його не знайдеш. Навіть Надії Сергіївні за понад десять років, які кіт прожив у відділенні, так і не вдалося знайти його схованку. Знову, як господар, хвостатий з’являється у відділенні під вечір, коли лікарі вже розійдуться.

Кілька років тому молодшому медперсоналу довелося добряче похвилюватися за свого чотирилапого вихованця. Відділення тимчасово перевели з першого поверху, аж на сьомий та ще й в іншому корпусі. За безліччю клопотів забули про Василя, а, коли згадали, ніде не могли його знайти. Вирішили вже, що кіт знайшов собі нових господарів, але днів через десять той таки з’явився на сьомому поверсі. Надія Сергіївна, виявляється, зустріла його на інститутському подвір’ї охлялого й покусаного. Довелося медсестрі Асі, що саме була на чергуванні, промивати та мазати зеленкою рани. Розповідають, яким радим був Василь, коли відділення повернулося до своїх звичних приміщень на першому поверсі. Кіт тоді навіть втратив пильність і потрапив на очі не лише кільком лікарям, а й самому завідуючому відділенням. Але таке було лише раз за всі десять років.

Навесні Василь, який за зиму нагулює не менш як сім кілограмів, на кілька днів зникає з відділення, аби взяти участь у котячих баталіях. Повертається геть схудлим та з «бойовими» відзнаками – порваними вухами й вирваними клаптиками шерсті. Кілька днів по тому відсипається та від’їдається, а потім знову, як господар, неспішно обходить палати. На Татарці ж невдовзі з’являються кошенята дуже схожі на хвостатого лікаря зі спинального відділення Інституту нейрохірургії.