Американцями нагороджені й запідозрені

Цій несподіванці дивувалися в американській пресі, бо такого ще не випадало: щоб із дванадцятьох художників із різних кінців світу, котрі перемогли в США на престижному міжнародному конкурсі Рона Хаббарда, троє були співвітчизниками – з України. Не траплялося раніше й іншого: щоб когось із переможців (а це ще й дванадцять письменників-фантастів) не пустила на церемонію нагородження країна, яка їх туди запросила, – США. Тому свої призи кияни Олексій Парамонов та Ольга Мадяр отримали не в музеї фантастики в Сіетлі в середині серпня цього року, а пізніше – поштою. Ольжині ледве не повернулися назад: щось там відправники не так оформили. За копію своєї ж картини, заведену в гарну раму, за кубок та дванадцять авторських примірників книги з оповіданнями й ілюстраціями «хаббардистів» вона заплатила зв’язківцям 65 гривень.

Ще знадобиться сукня оксамитова

«Американське посольство не дало мені візи», – таку електронну відповідь Ольга отримала від Олексія Парамонова, коли за порадою організаторів конкурсу написала йому, щоб домовитися про спільну подорож до США. На відміну від неодруженого Олексія (головна причина), Ольга мала досить вагомі аргументи, щоб ніхто не запідозрив, що не повернеться з Америки: коханий чоловік, двоє синів, молодшому на той час виповнилося вісім місяців. Однак мотивація відмови у візі була як сніг серед літа: «потенційна емігрантка»… Не допомогли звертання ні американців до свого посольства, ні нашого МЗС.

На церемонії нагородження переможців конкурсу Рона Хаббарда, яка відбувається на кшталт оскарівської, у серпні побував один із трьох українців – Юрій Бобриков «із Березані поблизу Карпат». «Напевне, батько десятьох дітей», – пожартував Олексій Парамонов. Проте американці обіцяють йому та Ользі хаббардівські почесті наступного літа, уже разом із новими призерами. І тоді Ользі таки знадобиться позичена довга сукня з червоного оксамиту, у якій вона вийде з лімузина під спалахи фото- і кінокамер…

Але то вже післямова дива, що сталося в її житті на Різдво, коли вночі пролунав телефонний дзвінок з іншого континенту і вона дізналася, що три її графічні картини на конкурсі – серед найкращих.

Шансом стала невдача

Згодом Ольга отримала й оповідання одного з переможців-фантастів, яке мала проілюструвати, – «Приреченого на самотність» Майкла Лівінгстона. Про чоловіка, котрий уже тисячу земних літ летить до дуже далекої планети, не старіючи, бо через кожні сімдесят років комп’ютер клонує його тіло, повертаючи двадцятиліття. Дванадцять фантастичних оповідань і дванадцять малюнків до них увійшли до збірки, дванадцять примірників якої одержав кожен переможець. Серед художників, вважає Ольга, були б не три українці, а навіть усі дванадцять, якби знали про цей конкурс і стали його учасниками. Бо ж найкращі книжкові ілюстратори світу – з українськими й російськими прізвищами. Знайомий якось приніс Ользі газетну статтю про Сергія Пояркова, де зазначалося, що знаменитим він став саме після перемоги 1991 року на конкурсі Рона Хаббарда, а нині – уже в складі його журі. Вона розшукала в Інтернеті сайт конкурсу і, згідно з його умовами, надіслала поштою копії трьох своїх картин… Відповідала й іншим конкурсним заувагам – ще ніде не друкувалася і не виставлялася. Тобто шансом стало для Ольги те, що так гнітило її, коли після закінчення поліграфічного відділення політеху два роки шукала по Києву роботу. Показувала свою дипломну – ілюстрації до «Тисячі й однієї ночі». Але що нині традиційно «вимагають» у випускників вищих навчальних закладів – досвід роботи. В Ольжиному випадку – це опублікована графіка, якої в неї не було. Причалила до Театру оперети – оформляла афіші. Коли ж нервувалася в пошуках працевлаштування, не вірила чоловіковим словам: «Ти гаєш час, тобі нічого не треба робити, сиди вдома і тільки малюй – саме це твій найкращий спадок дітям…» Але ж з телеекрана чула інше – треба досягати свого, пробиваючи стіну…

Коли пуанти – як кайдани

Уже в десять років Ользі вдавалися портрети, але вона не сприймала це як здібність, гадала, так уміють усі – немов читати. Образотворчі ж шедеври в музеях прирівнювала до божественного творіння, недосяжного такій людині, як вона. А в цеху, яким завідувала її бабуся, шили костюми для оперного театру – такі фантастично гарні, для тендітних балерин – жінок, котрі, в її уяві, одягалися найкраще в світі. Їй захотілося до них приєднатися… Та шість днів на тиждень біля станка, по вісім годин кожен, асоціювались із в’язницею, пуанти – із кайданами… Це коли воно не твоє, а такі щасливі лиця в тих, що поряд із хореографічним училищем навчалися в художній школі. Як же подобались їхні мольберти… Розлучення з балетом прискорила травма. По закінченні школи рік провчилася на зварювальному факультеті в політехнічному – кинула. Коли ж мама звернулася до неї, майже двадцятирічної: «Що мені з тобою робити, Олю, треба ж мати якусь освіту…», вона згадала слова академіка Капиці: «Людина повинна займатися тим, що виходить у неї найлегше».Якщо подарунки повторюються
І замислившись, що не напружувало її, Ольга раптом помітила, що зовсім різні люди чомусь усе життя дарували їй фарби, папір, пензлі – чудові, професійні. Приносив сусід: «Ось, знайшов, а навіщо це мені? Ти ж, знаю, щось там малюєш…» Те ж саме привезли з Польщі родичі: у них не викидають хороші дитячі речі, побутову техніку, а виносять у під\'їзди. Хтось долучив ще й справжній скарб для художника. І таких випадків було чимало.

«Маю все для малювання, – подумала вона, – і це мені неважко…» Вступні іспити на поліграфічне відділення політехнічного інституту склала без проблем: на портреті «набила» руку з дитинства, для натюрморту взяла кілька уроків живопису в художній школі. Вісім томів «Тисячі й однієї ночі» в домашній бібліотеці надихнули на дипломну роботу – працювала над нею натхненно. Адже там майже така ж фантастика й сюрреалізм (чого варті лише мурашки на собаках), як і в найулюбленішого Босха – художника Середньовіччя, котрий чи зазирнув до іншого світу, чи мав третє око? Бо ніхто ще не перевершив його фантазію – у картинах Босха щоразу відкриваєш щось нове, розгадуєш, мов нескінченний ребурс, мандруєш у лабіринті…

Де ж крило інквізиції?

Років п’ять тому Ольга випадково (побачила афішу) потрапила на виставку картин брата і сестер Олійників. Двоє старших – прекрасні графіки. Наймолодша, Ярослава – просто геній, її обцілували всі музи. «Невже, – думала, – таке може створити людина?» Їй дуже подобається творчість Івана Марчука, Владислава Єрка, Вікторії Ковальчук, Сергія Пояркова – це лише вершина. Виокремити найкращого – неможливо. «У нас в Україні дуже багато художників номер один», – вважає Ольга.

У самої ж був тривалий період, коли гризли сумніви: «Може, тільки здається, що вмію малювати, а насправді – посередній художник?» Престижний конкурс Рона Хаббарда в Голівуді, який дарує шанс тим, хто починає творити з 15 до 70 років, допоміг Ользі Мадяр повірити в себе і збагнути, що ми часто шукаємо те, що є в інших, а нас знаходить щось таке, чого немає ні в кого, тільки наше…

Малий Давид, котрому всього рік, – дивовижно доброзичливе, завжди усміхнене дитя, – намагається схопити за крило ангела на Ольжиній картині. Вона ж заздрить Гварнері, якого вважали нещасним, бо його взяла під своє крило інквізиція: щоб він робив їй скрипки. «От би й мене взяла під своє крило якась інквізиція, – жартує Ольга. – Я б малювала, малювала, малювала…»