У київському метро, як у музеї
За радянських часів була традиція – до комуністичних свят та партійних з’їздів робити колективні трудові подарунки. Саме одним із таких стало і введення в дію напередодні чергової річниці жовтневої революції метрополітену в столиці України.
Урочисте відкриття київської підземки відбулося 6 листопада 1960 року і було досить велелюдним. Мені, учениці молодших класів, побувати на ньому не пощастило: батьки і вчителі подбали про те, аби діти туди не потрапили. А тиснява, як розповідали і писав та демонстрував тоді на знімках «Вечірній Київ», утворилася таки чималенька, були серед присутніх навіть травмовані.
Як я дізналася вже дорослою, метро в Києві звели не без протекції Микити Сергійовича Хрущова, який щиро любив наше місто і щоліта тут відпочивав від трудів кремлівських. Він і посприяв, щоб слідом за Москвою та Ленінградом цей новий вид транспорту з’явився саме в Києві.
Перша дільниця теперішньої Святошинсько-Броварської лінії від стан-ції «Вокзальна» до «Дніпра» була підземною і мала протяжність 5,2 кілометра. У нашій сім’ї із введенням метро навіть виникла традиція – невдовзі після відкриття нової станції їздити на її оглядини. Перший раз у житті я потрапила в метро 10 листопада 1960-го і одразу… злякалася ескалатора. До речі, як і більшість не тільки дітей, а й дорослих, які вперше стають на поверхню, що вислизає з-під ніг та ще й складається у сходинки. Але переляк минув, тільки-но ми спустилися під землю. Там їздили, здавалося б, звичайні поїзди, тільки чисті, світлі й тихі, на відміну від своїх наземних гучних і замурзаних паровозів.
Про красу київських станцій, непорівнюваних із простенькими московськими та пітерськими, сказано й написано багато до мене, тому обмежуся враженнями заокеанських метрополітенівців. Після терактів у США та Великій Британії до нас приїхали тамтешні працівники, щоб ознайомитися з досвідом українських колег. Кияни охоче розповідали про все, а потім запропонували гостям спуститися під землю, аби на місці показати, що та як, але ті навідріз відмовилися. Як розповів один із керівників служби охорони Київського метрополітену, гості не приховували свого страху. Вмовляти їх довелося понад чотири години, а коли ті нарешті потрапили на станцію «Хрещатик», то майже стільки ж часу милувалися нею. Поїздивши в нашому метро, гості не приховували свого захоплення і постійно повторювали: «У вас тут, як у музеї!».
Невдовзі після введення в дію метро й аж до початку 70-х років минулого століття малечу без супроводу дорослих суворі тьоті-контролерки в метро не пускали. Найспритніших же, що таки проскакували повз стражів порядку, невдовзі ловили міліціонери і передавали батькам, а після виховних бесід із ремінцем надовго зникало бажання кататися в метро замість відвідування школи.
За 45 років київська підземка відчутно змінилася, а головне, збільшила свою протяжність у понад десять разів(!) і по праву завоювала славу найзручнішого та найпопулярнішого виду міського транспорту. Хоча, на авторитетну думку розробників Генплану столиці, довжина ліній метро на мільйон жителів уже не відповідає потребам міста, тому до 2020 року її планується довести до 110,5 кілометра. До цього часу мають звести 41 станцію, зокрема, на Куренівсько-Червоноармійській лінії від «Либідської» до «Теремків» – шість, на Сирецько-Печерській від «Сирецької» до «Синьоозерної» (Виноградар) – три й від «Харківської» до «Броварського проспекту» – вісім, а також «Львівську браму» та «Теличку». На Подільсько-Воскресенській лінії передбачається побудувати 13 станцій із відгалуженням на Лівобережну лінію для безпересадних поїздок із Троєщини на правий берег. Заплановано їх дев’ять на Лівобережній лінії від «Вулиці Милославської» до «Броварського проспекту». З’являться й нові зупинки для пересадки: «Лівобережна»–«Броварський проспект», «Тараса Шевченка»–«Подільська», «Лук’янівська»–«Глибочицька», «Райдужна»–«Городня».
Одне слово, як і в людей, у Київського метрополітену в сорок п’ять років життя тільки починається.