Камера засудженого. На довічне ув'язнення

Житомирська установа виконання покарань № 8 розташована в однойменному місті на вулиці Ватутіна, 172. Перших своїх клієнтів місцева тюрма прийняла ще 1914 року. У певні періоди в’язниця змінювалася. Нині вона розрахована на 1300 осіб. Перебуває ж у її стінах 1028 чоловік. Парадокс, але факт: Житомирщина й досі не спромоглася на зведення власного слідчого ізолятора. Щоправда, певні спроби були. Одначе здійснити задумане поки що не вдалося. Причина банальна: брак коштів. А відтак, тутешня тюрма справно виконує функції ще й слідчого ізолятора.

«А раптом сусідку зустрінете»

Підсудних там налічується аж 627 осіб. В основному – підлітки та жінки. Відверто кажучи, було бажання познайомитися з мешканцями СІЗО. Одначе всередину будівлі не пустили, застерігши: а раптом зустрінете сусідку. А це вже порушення таємниці слідства. Мій мозок напружено запрацював: Таня, Ліда, Люда, Марина… Одне за одним спливали в пам’яті імена сусідок. Та ні, Бог милував! Вони жодних правопорушень не скоювали, а тому, безсумнівно, усі вдома. Супроводжуючий офіцер хотів, було, ще щось пояснити, та передумав. Погоджуюсь: непроста річ по всіх закутках водити журналістів і відповідати на безліч запитань. Усе ж у вітчизняних представників ЗМІ їх значно більше, ніж, скажімо, у тих же закордонних «туристів» із Ради Європи. Це, власне, і довела кількагодинна «екскурсія» по сектору, де утримують засуджених на довічне ув’язнення.

Жовтогаряча фуфайка

Камери з «довічниками» розташовані на другому та вищих поверхах. Потрапити туди можна тільки через перший. Вхідні двері надійно захищені міцними ґратами. Уздовж 30–40-метрового коридору – телестудія, кімната для прийому засуджених в індивідуальному порядку, кімната первинного медичного огляду та інші.

Сходи на другий поверх ведуть одразу у два заґратовані приміщення, де доглядаються «довічники», котрих залучають до виробничої діяльності. Таких аж 30 осіб. Спеціально для них обладнано три робочі камери. А далі – прямий шлях до масивних залізних дверей. За ними починається сектор зі специфічним тюремним запахом. До липня 2001 року кожен, хто потрапляв сюди, чекав свого останнього часу – смертної кари. Ставлення до них практикували відповідне – суворий режим й жорстке обмеження прав і свобод. Живим трупам не дозволялося отримувати посилки, бачитися з рідними, їх було обмежено в праві на листування. Свіжим повітрям в’язні дихали лише тридцять хвилин на добу. Після скасування в Україні смертної кари їхнє становище дещо поліпшилося. Тепер у камери площею 7 кв. м. селять лише двох засуджених. Справа од дверей – справжній клозет, відгороджений дверцятами. Унітаз, даруйте, не фінський і навіть не турецький. Але чистенький, біленький, без специфічного запаху. Одне слово, вітчизняного виробництва. Щоправда, кришки на ньому не помітив. Можливо, тут вона і зайва.

Над туалетом у стіні вмонтовано звичайне кругленьке дзеркальце. Видовбати його надзвичайно важко. Фактично неможливо. Це щоб хлопці іноді могли покрасуватися. Уздовж стіни – застелене двоярусне ліжко. Вгорі – заґратоване, але досить величеньке віконце. Під ним стоїть стіл із відкидним стільцем. На стіні видніється пам’ятка з правами та обов’язками засуджених. На столі, накритому скатертиною, лежав електронний годинник. Лівіше, в кутку – вішалка. Свою увагу зосередив на двох звичайних тюремних фуфайках і кашкетах. А точніше – на їхньому незвичайному для в’язниці… жовтогарячому кольорі. Напевно, і тут влаштовували Майдан. Зеки, очевидно, не схвалювали кандидатури свого колишнього колеги…

– Колір верхнього одягу для наших підопічних було затверджено ще 2001 року, – розвіяв мої думки начальник відділу режиму та охорони підполковник Володимир Поліщук. – Тепер засуджені висловились за… синій колір…

Зліва від вхідних дверей – полички. На них – сучасні пластмасові баночки, коробочки. Власне кажучи, такі, які ми ледве не щодня купуємо в супермаркетах. Щоправда, у тутешніх мешканців вони порожні. На верхній полиці помітив два пакетики з перцем. Червоним і чорним. А поряд – кип’ятильничок. Овва! Скажімо, набридло таке існування, тут же «посадив» себе на електричний прилад або, на крайній випадок, «обгорнув» шию проводом…

– Не встигнуть, – заперечив мої припущення один із супроводжуючих офіцерів. – Наші інспектори уважно стежать за кожним рухом того чи того засудженого. Варто лишень щось запідозрити, як миттю крамольним намірам «довічника» буде покладено край.

Як часто наглядачі зазирають до камер, скільки їх чергує на поверсі – дізнатись не вдалося. Мовляв, таємниця. Однак зауважу, у кожному помешканні є телевізор,  якого, зрозуміло, засуджений купує за власний кошт або ж передають рідні. О 22-ій годині його вимикають. Опісля – відбій до шостої ранку. Сплять при ввімкненому світлі. Зрозуміло, чому.

У кожній камері є радіоточка. Але щоб покликати наглядача, в’язень грюкає в двері. Незабаром у всіх помешканнях буде встановлено спеціальну сигнальну кнопку. Стеля тут побілена, стіни й бетонна підлога пофарбовані.

Ідучи другим поверхом сектора, уважно розглядав масивні однотипні залізні двері. На деяких наклеєні бирки, де зазначено не лише прізвища господарів, а й недоліки їхнього характеру. І раптом око зупинилося на доволі знайомому – Онопрієнко. Так. Це саме той серійний маніяк-убивця. Напис на табличці сповіщає, що він схильний до втечі, самогубства та агресії. Напевно, саме із цих міркувань не дозволили поспілкуватися зі злочинцем, зазначивши, що він не бажає зустрічатись із журналістами. До речі, цей убивця в своїй камері сидить сам.

Зате відчинили двері «двійки». Без будь-яких опізнавальних знаків. Треба розуміти, тут свій довічний термін відбувають цілком адекватні люди.

«Тепер сидіти приємно»

З того боку ґратів постало два 49-річні чоловіки. За плечима Анатолія Федорова десять років тюремного стажу. Чистий, акуратний, з поголеною головою і в окулярах він нагадував шкільного вчителя. Більше мовчав. А от його співкамерник Олександр Іванов розповів, що за ґратами уже вісім років. Половину цього терміну провів із Анатолієм. Каже, що умови в камері значно поліпшилися. Раніше засуджені лежали на бетонних нарах, мерзли, хворіли. Митися водили один раз на два-три, а то й чотири тижні. Одне слово, тримали їх у справжньому гадючнику.

– Зараз же постільну білизну міняють щотижня, відповідно стільки разів і миємося, – каже засуджений Іванов. – У камері зробили ремонт, поміняли нари. Стало затишніше й тепліше. Можна радіо послухати, телевізор подивитися. Його мені подарувала церква. Перевагу надаю релігійним і спортивним передачам. З цікавістю переглядаю новини. Їжі вистачає, але якість її низька.

– Олександре, ви не працюєте. Чим займаєтеся протягом дня?

– Багато часу приділяю вивченню Біблії. Хочу нарешті зрозуміти свою сутність. Із задоволенням читаю художню літературу.

– Вас водять до бібліотеки?

– Бібліотекар сам навідується до нас. Знайомить із переліком видань. Фонд тюремної бібліотеки налічує понад 13 тисяч книг. Вибираю літературу на власний смак. Через деякий час отримую замовлені книжки.

– Ви вірите в свою ліпшу долю? Скажімо, що через деякий час зможете вдихнути свіже повітря за межами цієї страшної споруди?

– Безумовно. Без надії жити неможливо…

Однозначно важко збагнути, чи справді цей чоловік вірить у те, що говорить. Можливо, він із тих убивць, котрі колись таки зможуть вийти на волю. Та чи доживе до того дня його старенька 80-річна мати, з якою він один раз на три місяці може спілкуватися по телефону? Якщо, зрозуміло, на те в нього будуть кошти. Бо ж на поїздку до сина, яка дозволяється двічі на рік, у літньої жінки вже не вистачає сил.

Про «гумосексуалізм»

Дворики для прогулянок площею 9–10 кв.м. розташовані на третьому поверсі. Усього їх двадцять. Щоденно кожен засуджений на довічне ув’язнення свіжим повітрям насолоджується годину. Для хворих на туберкульоз передбачено окремі двори. Здорові ж під час прогулянки мають змогу займатися вправами на поперечині та брусах. У «довіч-ників», безперечно, з’являються і цілком земні бажання. Приміром, якомога ближче поспілкуватися з представницею протилежної статі. Проти природи безсилий будь-хто. Навіть найзатятіший злочинець. Як же у тюрмі, де сидять 174 «довічники» (з них 12 іноземців), вирішують таку проблему? Про це намагався довідатися у начальника медичної частини Василя Мельничука.

– Ви, напевно, на тюремний гомосексуалізм натякаєте? – хитро посміхаючись, перепитав Василь Степанович.

– Я запитав те, що хотів запитати. Адже, здається, нерозв’язання згаданої проблеми може негативно вплинути на психіку ваших пацієнтів.

– Не погодитись важко, – зазначив лікар. – До того ж маємо не один тривожний сигнал. Чимало засуджених скаржаться на хворобу передміхурової залози. Оце і є ознака того, що природу не обдуриш. – І продовжив: проблема справді гостра й серйозна. Але поки що про закупівлю гумових виробів для тюремних потреб у нас не йдеться.

Місць вистачить. Ліпше не вбивати

А тим часом послідовники кривавих справ росіянина Чикатила та українця Онопрієнка значно помолодшали. Одного разу потрапивши за ґрати, не всі вбивці роблять правильні висновки. Майже половина з них (49 відсотків), відбувши перший термін покарання, знову беруться за криваве ремесло. А відтак, у Житомирській тюрмі сидить 70 «довічників» віком од 20 до 30 років; 60 осіб – від 31 до 40 років; 36 осіб – від 41 до 50 років і 7, яким за п’ятдесят.
Прощаючись із головним тюремним «гідом», запитав у підполковника Поліщука, що вони робитимуть, якщо раптом до них привезуть, скажімо, п’ятьох засуджених на довічне ув’язнення, у той час як місць у Житомирській в’язниці залишилося лише два.

– Осіб цієї категорії, так би мовити, розквартировує Державний департамент України з виконання покарань, – зауважив Володимир Тимофійович. – Тамтешні фахівці чітко знають, де і скільки є вільних місць.

– А раптом – збій у комп’ютерній системі, якась помилка. Всюди ж люди…

– Це виключено. До того ж є ще й Вінницька установа. Вона вдвічі більша за нашу. А втім, за потреби додаткові місця знайдемо й у себе. Щоправда, запропонуємо вже не такі умови, які щойно ви бачили. Але кілька днів, поки вирішуватиметься  питання, там можна пересидіти.

– Тобто, чого не зробиш для «хороших» людей?

– Розумію вашу іронію. Вони справді злочинці. Варто лише переглянути кілька справ і детективний роман вам здаватиметься примітивною й недолугою казочкою. Нашим клієнтам за їхні протиправні діяння судді визначили найвищу міру покарання – довічне ув’язнення. Тож держава поставила завдання – забезпечити їм належні умови утримування, а також надійну охорону. Що й намагаємося виконати.