Збудував дім, виростив сина. Убивцю

На нього чекали дві доби. Оперативникам добряче набрид давно нефарбований паркан, темні вікна будинку на околиці невеличкого села та скавучання осиротілого пса.

Лише на четвертий день, пізно вночі, ковзнула якась тінь. Незнайомець ішов обережно, прислухаючись. Не дійшовши до входу, перестрибнув через паркан, і за хвилину в одній із кімнат великого будинку спалахнуло світло. Зайнятий своїми справами пізній візитер не вловив сторонніх звуків за спиною, а коли збагнув, що в приміщенні не один – кинувся до вікна. Не встиг. Його схопили дужі руки, а за мить на зап’ястях клацнули наручники.

Добротний світлий дім Василь Олексійович К. будував на двох господарів. Цілих десять років. Рішення жити на старості з одинаком Славком з’явилося після смерті дружини. Вона пішла із життя, коли їхньому синові минуло лише п’ять. Увесь цей час осиротілі чоловіки мешкали у старенькому будинку, збудованому ще батьками Василя. Останній працював у господарстві, не шкодуючи ані сил, ані здоров’я. Коли Славкові минув шістнадцятий, відсвяткували його день народження і новосілля.

– Василь сина любив до безтями, – пригадує сусідка Ганна Поліщук, яка нині доглядає за будинком. – Ні в чому Славкові не відмовляв. Та воно ж і зрозуміло – дуже рано хлопець сиріткою залишився. Синок Василя завжди охайним був. І господарство сусіди мали іншим на заздрість. Василь механізатором працював. Нелегкий це хліб, – продовжує жінка. – Гроші за цю роботу колись непогані платили. Отож і мріяв побудуватися, щось відкладав Славку на навчання. У школі той вчився непогано, щоправда, десь у сьомому класі потрапив до непутящої. Почав випивати. Василь дізнався занадто пізно. Славко не слухався батька, усе робив по-своєму. Постійно з дому тікав, красти почав, друзяки ж задарма пригощати не будуть. А у вісімнадцять літ, – зітхає співрозмовниця, – Славко зі своїми товаришами пограбували крамницю, сторожа на все життя покалічили. Зламався з тих пір Василь, занедужав. Розпродав господарство. До в’язниці їздив справно, не жалів грошей для Славка. Повертався в піднесеному настрої, хвалився, що синок порозумнішав, присягався в усьому слухатися батька. От бачите ж, як вийшло. Його засуджено на шість років, а повернувся через вісім. Говорили, що там когось побив чи покалічив, але ж факт – за просто так два роки не накинуть. З’явився він удома навесні цього року. При зустрічі чемно привітався, запитав, як жили увесь цей час, побідкався, що в батька здоров’я вже немає. Може, того, що сталося, і не було б, якби ж молоді люди могли себе чимось зайняти, роботу знайти. Знаю точно, Славко спочатку хотів працевлаштуватися, збирався до міста. Тільки Василь боявся, аби він од рук знов не відбився, й до столиці не відпустив. Повештався по селу Славко місяців
зо два. Усе ховався від Василя, мабуть, не всю совість по тюрмах утратив, а як дружки почули про повернення Славка, тут як тут опинилися. І пішло-поїхало.
– Почали знову красти, – приєднується до розмови інша сусідка, Марія Іванівна. – У мене кількох курей поцупив цей триклятий Славко, і в погребі вони нишпорили. Я ж сама все бачила на власні очі. Уночі обікрав, а вранці посміхається, вітається… Василя було шкода, отож і не розповідала йому нічого. А хоча б і знав, чим нащадок вночі займається, хіба зарадив би? Василь останнім часом і на вулицю не виходив, ноги ж зовсім його не тримали. Бувало зайду: чи не голодний і чи не треба чого? Посміхнеться сумно так, витре крадькома сльозу. А щоб жалітися – ніколи. Інколи бідкався, що даремно до столиці на роботу Славка не пустив, тепер, казав, друзяки спокою не дають. У чергову неприємну історію втягнуть.

– Сварилися вони останнім часом часто, – додає Ганна Дмитрівна. – Бувало, тепло на вулиці, сонячно й Василь якось вибереться подихати повітрям. І, чую, сваряться, здебільшого Василь на сина гримає. Але і той не відмовчується, а тоді грюкне дверима й чкурне чимдалі від батьківських очей. Ні, того вечора тихо було – нічого не скажу. А хоч би вони в домі лаялися, так хто б почув? Будинок Василь збудував капітальний, на віки. Он бачте, два входи. Усе хвалився, що син з ним буде, про онуків мріяв. А наступного ранку мене здивувало, що світла в їхній оселі не видно. І собака чомусь завивав… Я не звернула на те уваги, а ближче до обіду таки вирішила зайти до Василя. Господи, ледь не зомліла – у хаті гармидер, ліжко Василя порожнє… Гукнула Славка – куди там. Він, мабуть, і не ночував удома. Коли вийшла на подвір’я, аби подивитися, що там із собакою, побачила і Василя. Замордованого і мертвого. Якраз біля сараю, де живе їхній пес. Я хутко викликала міліцію… Труп Василя забрали, а ввечері хтось сказав, що його порішив Славко. Ось така дяка батькові од бузувіра.

З показань В’ячеслава К.: «Останнім часом батько не давав мені спокою на жодну хвилину. Вимагав, аби я влаштовувався на роботу, їхав кудись геть, одне слово, соромив мене. Я не знав, як жити і куди мені йти. Так, зловживав спиртними напоями від безнадії. Він дорікав, почав ховати від мене свою пенсію. Я не витримав, коли він мені відмовив дати грошей на одяг, взуття. Те, що попереду зима, а я не маю теплих речей, йому було байдуже. Казав, що я маю заробити сам. Тільки ж де я це мав заробити? Того вечора я повернувся в пригніченому стані – у працевлаштуванні мені знов відмовили. І коли попросив грошей на взуття та одяг, батько сказав, що не дасть, бо завтра ми з ним поїдемо купувати необхідне удвох. Додав, що й про машину вже домовився і вранці ми рушимо на ринок до Києва з сусідом дядьком Сергієм. Мене це розлютило, адже я не мала дитина, щоби їхати в супроводі когось по штани чи по чоботи… Вже й не пам’ятаю, чим я його вдарив, витягнув з ліжка і виштовхав на вулицю. У коридорі несподівано натрапив на сокиру… Коли зрозумів, що батько мертвий, вирішив знайти гроші і втекти кудись. Перебуваючи в шоковому стані, втік з дому. За грошима вирішив повернутися, як тільки-но заспокоюся. На шляху зустрів друзів, які запропонували пограбувати приватного підприємця. До нього ми вирушили вночі, але бізнесмен учинив опір. Я втік до лісу…»
Його таки дочекалися. І заарештували. Осиротів світлий дім на двох господарів. Літнього Василя ховали сусіди. Поминаючи, згадували, яким добрим він був чолов’ягою. Не встиг хіба що полагодити паркан та виховати сина.