Міністр оборони в ролі оракула
Світогляд автора цих рядків формувався в той час, коли військово-політичний Альянс НАТО вважався блоком агресивним, таким, що будь-якої хвилини міг завдати удару по країнах Варшавського договору. А разом з тим і по всьому (як тоді казали) прогресивному людству. Протистояння двох систем таки справді було, і все народонаселення планети наче сиділо в окопах по різні боки лінії фронту. Але з часом у світі відбулися зміни, в результаті яких стало зрозумілим, що людству не потрібна конфронтація. І почали ламатися застарілі стереотипи.
Українські військовики потягнулися до країн Альянсу на навчання. Разом з їхніми військовиками стали регулярно брати участь у заходах програми НАТО «Партнерство заради миру». Усе частіше чути запитання: коли ж Україна може стати членом Альянсу? Але конкретно відповісти на це запитання ніхто не брався, обмежувалися вже добре відомим: двері у НАТО не зачинені ні для кого.
Аж ось днями міністр оборони України Анатолій Гриценко заявив: «Я знаю, коли Україна буде в НАТО». Ну, нарешті. Втім, Анатолій Степанович одразу остудив гарячі голови і пояснив, що на 95 відсотків вступ до Північноатлантичного альянсу залежатиме від самої України, а 5 відсотків – від країн-членів Альянсу. Що мав на увазі міністр? Необхідність підлаштовуватися під стандарти НАТО.
Днями у Брюсселі перебував начальник Генерального штабу – головнокомандувач Збройних сил України Сергій Кириченко. Він представив учасникам засідання Військового комітету Україна – НАТО Державну програму розвитку ЗС на 2006–2011 роки.
– Поява цього документа стала можливою завдяки нашим спільним зусиллям, копіткій роботі експертів України і НАТО, – сказав Сергій Кириченко. – Ми чудово розуміємо, що мета військової реформи полягає не просто в скороченні чисельності збройних сил, від якого армія ефективнішою не стане, а в підвищенні боєздатності війська, формуванні нових високопрофесійних органів управління. І тому головним є зосередження зусиль на оптимізації структури армії та її чисельності, удосконаленні системи підготовки військ та їх поступовому приведенні до стандартів НАТО. Значний обсяг роботи пов’язаний також із вирішенням комплексу соціальних проблем, які супроводжують процес реформування.
Слід відзначити, що Держпрограму розроблено в рамках загальнодержавної системи оборонного планування, яке, в свою чергу, наближене до усталених у країнах – членах НАТО процедур. У Програмі є розрахунок обсягів її фінансового забезпечення, а також оцінка можливих ризиків та наслідків їх фінансування. Від себе додам, що такої ретельної, конкретизованої розробки документа, який стосується Збройних сил, у незалежній Україні ще не було – всі попередні були спрямовані лише на примітивне скорочення армії. Звичайно, виникає запитання: що ж станеться, якщо зовнішньополітичний курс держави та її війська буде дещо підкореговано? На мій погляд, нічого страшного, бо прозахідний вектор у політиці України обов’язково залишиться – як веління часу. Це з одного боку, а з іншого – кому ж із наступників, якщо вони з’являться, завадить глибокий аналіз сучасного стану вітчизняних Збройних сил, їх основних завдань з урахуванням викликів і загроз у сфері безпеки? Тобто йдеться про ґрунтовні рекомендації щодо військової політики на найближче п’ятиріччя.
Для тих, у кого пронатовський вектор України та її війська викликає традиційні побоювання, процитую міністра оборони Чехії Карела Кінла:
– За шість років перебування в НАТО ми жодного разу не відчули будь-якого тиску з боку інших країн-партнерів по Альянсу. Ми самі вирішуємо, коли, куди і який контингент нам відправляти, яку техніку і озброєння і де замовляти, а також чи бути на нашій території військовим базам Альянсу.
Утім, треба добре розуміти, що ніхто, крім нас, годувати нашу армію і забезпечувати житлом військовослужбовців не буде. Ні західні сусіди, ні східні.