У Бекхемів своє щастя, у Бойків – патріархальне

Про золотий ювілей подружжя Бойків «Вечірній Київ» дізнався від працівників Міжнародного благодійного фонду Святої Марії. Разом із його президентом, депутатом Київради по виборчому округу №86 Ганною Матіко-Бубновою, котра привітала Надію Михайлівну й Олександра Андрійовича кошиком квітів та подарунками, в оселі ювілярів побували й журналісти «Вечірки».

Незалежно від того, який географічний простір завоювала їхня знаменитість – увесь світ чи лише державу, де вони мешкають, – відомі подружні пари демонструють силу своїх почуттів з однаковим розмахом. І чомусь не можуть обійтися без гучних грошових сум – саме це, напевне, визначає, які дорогі вони одне одному. 30 тисяч євро за найрозкішніші апартаменти, заповнені квітами й подарунками, на одну ніч в лондонському готелі, – на стільки скучив за своєю коханою дружиною Вікторією, з якою не бачився тривалий час, бо працюють в різних містах, футболіст Девід Бекхем. Не набагато дешевші й публічні ревнощі Ігоря Ліхути під час зйомок кліпу Таїсії Повалій з Миколою Басковим. Після примирення чоловік нібито обдарував свою половину каблучкою з діамантом, а сценічний партнер – шубою за 23 тисячі євро.

Та ні Бекхеми, ні Ліхута-Повалій, ні інші пари такого ж віку навіть із найфантастичнішими статками не в змозі дізнатися, чи подолають золотий шлюбний марафон, не розгубивши по дорозі своє кохання. А от Надія Михайлівна та Олександр Андрійович Бойки зі столичної Татарки недавно вирушили вже у напрямі весілля діамантового.

Коли ж листопадового дня зустріли своє золоте, Олександр Андрійович не заквітчав помешкання трояндами і гвоздиками – улюбленими квітами дружини. То романтичні витребеньки для багатіїв. Якби  давала змогу пенсія – наконсервував би всього побільше: Надія Михайлівна у цьому процесі завжди тільки підсобляла – мила банки і вкладала у них помідори, огірки, абрикоси, яблука тощо. Та овочі, ягоди, фрукти цього року продавались за такими цінами, що не до консервації.

У Надії Михайлівни загіпсована рука: зібралися на гостину до друзів, біля метро якийсь чоловік із завантаженою сумками кравчучкою ненароком штовхнув її, впала – от і має тепер клопіт. А тут так трапилося, що в родичів з обох сторін хтось помер недавно, хтось дуже хворіє. Так що не до бучних веселощів за велелюдним родинним столом. Але це житейські корективи. Головне ж, і найприємніше, в іншому. Чи багато знайдеться у Києві зятів, котрі скажуть про своїх тещ так само, як Віталій про Надію Михайлівну: «Такої хорошої немає ні в кого»… Чи всім бабусям комфортно під одним дахом зі студентською сім’єю внука? А в неї «невісточка – мов рідна дитина, таких мало»… Внуки, Павло та Микола, вже змалку допомагали батькам на дачі. Надія Михайлівна не розуміє, як це кричати на когось: і донькам, і їхнім синам двічі щось повторювати не доводилось, були слухняними. Згадала тільки, як Павлик із Колею малими за одну машинку вчепилися. «Поступися, Павлику», – звернулася до старшого. «А чого це Павлик має поступатися?», – озвалася його мама Люба. Бабуся ж знала, як помирити дітей, керувалася своєю педагогічною мудрістю. Доньок покарали тільки раз: одну – мама, коли повернулася з другої зміни, а ложки й тарілки лежали брудні. Розбудила, підштовхнула до раковини – та помила, плачучи. А друга отримала ляпаса від батька,  коли постриглася, не спитавши дозволу. Різниця між Наталкою і Любою – рік і два місяці. Ніколи не влаштовували в дитинстві істерик у магазинах – мовляв, купи оте і край. Як належне сприймали все, що могли придбати батьки, котрі починали свій побут з нуля. Люба після школи влаштувалася на завод Артема. Наталка двадцять років протанцювала в ансамблі Вірського, там і пару собі знайшла. Батьки ж їхні познайомились у Березані на Київщині – батьківщині Надії Михайлівни, працювали в радгоспі. А приїхали туди обоє з Кіровоградщини. Олександр Андрійович звідти родом, а Надія Михайлівна виросла там в інтернаті. Бо 1933-го, під час голоду, мама привезла її з сестричкою та братиком до Києва, наказала чекати, а сама пішла шукати родичів, щоб вони чимось допомогли. Доки повернулася, дітей вже на місці не застала, їх розподілили по дитбудинках, а брата потім так і не знайшли.

 Після одруження жили спочатку на Чоколівці, а 1975 рік зустріли у новій квартирі на Татарці,  де мешкають і донині. «Татарка нас зачарувала, – згадує Олександр Андрійович, – навесні тут усе так цвіте і пахне». Я поцікавилась у господаря квартири, чим же зачарувала його на все життя дружина. «Передусім спасибі їй за те, що я зміг закінчити електромеханічний технікум. Було дуже тяжко. Вдень працював токарем на заводі, а ввечері йшов на заняття. І заробітки були менші (навчання забирало час), і вдома, яка тоді була від мене допомога? А вже ж росли малі доньки. Дружина тоді взяла сімейні турботи на себе, п’ять років мене підтримувала, щоб не падав духом, не покинув технікум. І ніколи не дорікнула, жодним словом…»

Вони усі живуть на Татарці, хоч у різних під’їздах, та в одному будинку: батько й мати, Олександр Андрійович та Надія Михайлівна, дві доньки,  Наталія та Любов, два зяті, Віталій та Юрій, два внуки-студенти, Павло та Микола, невісточка Катя. Як і колись кілька поколінь великої родини в одному обійсті. І хіба це не щастя і не  найбільша нагорода Господа – бути у злагоді, любити й поважати одне одного, щодня бачитись і не знати, що таке гірка розлука батьків з дітьми, котрі, як часто трапляється, виростуть, розлетяться по світах,  а старенькі доживають свого віку на самоті…