Вистраждані батьки і діти

Нашого цвіту – по цілому світу. А поміж нього – ще стільки пуп’янків, які чекають своєї щасливої весни. З болем у серці доводиться констатувати, що й нині Україна є своєрідним донором для розвинених країн, «поставляючи» закордонним сім’ям своїх дітей. Переважно це круглі сироти або ж малята із букетом всіляких хвороб, яких не хочуть усиновляти на рідній землі. Прикро, що кількість усиновлених дітей українцями зменшується: 2000 року їх було 2043, а рік тому – 1462. Нині, як наголосив міністр у справах сім’ї, дітей та молоді Юрій Павленко, немає черги з-поміж наших громадян, які хочуть взяти на виховання у сім’ю хлопчика чи дівчинку. Зате іноземці чекають цієї щасливої миті роками. Вони ладні взяти каліку, аби лише у домі було маленьке сонечко. Станом на кінець жовтня цього року на обліку в консульствах перебуває понад 15 тисяч усиновлених маленьких українців. Найбільше їх – у США, Італії, Іспанії, Франції. Міністерство закордонних справ отримало звіти із консульств про 6240 усиновлених наших дітей.

Хтось подумає собі, які вони там щасливі, а хтось, може, й засумнівається у такому щасті. Прикро, що сирітство, безпритульність із року в рік в Україні зростають, що є свідченням тяжкої хвороби у суспільстві. І її треба лікувати, до того ж якомога швидше й не на словах, а конкретними дієвими засобами. Схоже, держава наша цим починає перейматися серйозніше. Розроблено програму розвитку національного усиновлення дітей на 2006 – 2016 роки. Ініціювали її народні депутати Ігор Осташ, Сергій Матвієнков та Михайло Бауер. За «круглим столом», який нещодавно було проведено задля обговорення такої своєчасної і вкрай потрібної програми, зібралися представники депутатського корпусу, міністерств та відомств, громадських організацій, які переймаються проблемами сирітства. Усі учасники наголошували на стимулюванні національного усиновлення. Ця програма розрахована на десятиліття і для її реалізації із державного бюджету виділяється 100 мільйонів гривень.

– Нині сімнадцять відсотків українців хочуть взяти прийомну дитину, – наголосив Юрій Павленко. – Але досить часто на їхньому шляху до щастя виникають бюрократичні перепони, які відбивають бажання. Ми хочемо домогтися того, аби така процедура не розтягувалася на цілий рік. Тут доцільно використати систему «єдиного вікна».

Держава має визнати, що проблема сирітства виникла як результат руйнації традицій сімейного укладу, знецінення сім’ї як соціальної інституції, низького рівня морально-етичного виховання молоді, дефіциту персональної та соціальної відповідальності у суспільстві. Звичка пояснювати такий стан речей лише економічними чинниками не витримує критики. Аби реалізувати державну програму, треба скоординувати зусилля влади і громади. Щонайперше, створити єдиний державний реєстр усіх дітей, що залишилися без батьківської опіки, а не лише сиріт. Звісно, і фахівці кваліфіковані потрібні, передбачається службу в справах неповнолітніх реформувати у службу зі справ захисту дітей.

Гірка доля дітлахів, які виростають без татової та маминої ласки, несолодко живеться й подружжю, котрому Бог не послав малятко. Жінки часом задля материнства ходять по лікарнях, платять за лікування шалені гроші. Скажімо, штучне запліднення коштує 1500 умовних одиниць. Тож ті, хто наважився всиновити сироту, пройшли через непрості випробування. Коли відповідальні батьки і очікувані діти знаходять одне одного – ось тоді з’являється щастя у всіх.
Народний депутат Лілія Григорович звернулася до своїх колег по парламенту: «Добре було б вкорінити у Верховній Раді традицію – всиновлювати дитину».

На жаль, поки що таку ідею ніхто не підтримав. На словах значно легше захищати малюків, ніж насправді. Не хочеться думати, що державна програма розвитку національного усиновлення дітей буде черговою словесною програмою. Дітлахи хочуть почуватися щасливими на своїй землі, а не десь далеко за океаном.