Величальна симфонія землі й неба
Кожна людина має свій храм для душі. Для когось – це величний собор із золотими банями, хтось обирає стару дерев’яну церкву, до якої не одне сторіччя торують стежки прихожани, а комусь достатньо каплички чи ікони з лампадкою в кімнаті, аби вилити Богові усі свої печалі, болі, страждання, радості. Для мене таким храмом була й залишається сільська дерев’яна церква, що впродовж трьохсот літ височіє на березі Горині. Тут мене хрестили, тут я мала перше причастя, сюди вперше привела своїх дітей. Колись у цій церкві співав мій сусід дід Савка, який мав радісний тенор. У великі свята він брав мене з собою на крилас, дозволяв підніматися на дзвіницю, звідки, як мені тоді здавалося, можна було дістати рукою до неба. А коли церковний паламар бив у дзвони, я тамувала подих, бо той дзвін видавався небесною громовицею – голосом Всевишнього. Щоразу його згадую, коли приходжу на службу Божу до Володимирського собору. Величальна, а чи то сумна з журбою музика його дзвонів – це дивовижний спів неба і землі, який сколихує до глибини душу і серце, пробуджує в них найсвятіші почуття.
Господнє благословіння
Володимирські дзвони також залишили слід у моїй пам’яті. То було 28 липня 1988 року. Саме у день святого Володимира збиралася виписуватися із пологового будинку, що навпроти собору. Тижнем раніше тут народила донечку. День видався спекотним, і всі вікна в лікарні були розчинені навстіж. Я стояла біля одного – виглядала, коли за мною приїдуть чоловік та син. І раптом із бульвару Шевченка донісся церковний дзвін – спершу тихий, далі – голосніший і розкотистий, наче виринав із самого неба. За якусь мить забула про свої проблеми, слухала і мовчки шептала всі молитви, яких ще в дитинстві навчила мати. Здавалося, що ті слова чув сам Господь і разом зі мною радів моєму материнському щастю, благословляв моє дитя на добру та щасливу долю. Складно словами передати усі відчуття, що хвилею накотилися на мене. То була справді Божа благодать, у якій я купалася досхочу і без втоми. «Коли-небудь маю розповісти про церковного дзвонаря», – подумалося тоді. Але за житейськими проблемами забулися благі наміри, хоча час від часу поверталася до цього задуму. І ось минулого літа познайомилася із молодим дзвонарем цього собору Миколою Івановим. Щоправда, зустрітися й поспілкуватися довелося лише після Покрови. Пан Микола люб’язно погодився розповісти про свою пристрасть, яка з роками переросла у велику любов. А задля цього запросив мене піднятися з ним на дзвіницю – за кілька хвилин святійший Патріарх Київський і всієї Руси- України Філарет мав розпочати у соборі службу Божу. І хоч круті східці спочатку здалися мало не підйомом на Говерлу, подолала їх досить-таки спритно (аж сама здивувалася). Глянула з висоти на місто – серце обімліло: яка краса! Ми ж ходимо по землі переважно з опущеною головою і бачимо під ногами, у кращому разі, розколотий каштан чи пожовклий кленовий лист, а то – сірий асфальт тротуару. Дзвонар, поки я милувалася краєвидом, одягнув навушники, взяв у руки палички до обох кінців яких прив’язано мотузки, поставив ногу на дерев’яну педаль, прошептав молитву – і вдарив у дзвін. Спершу тричі у величезний, тоді тричі у менший, а далі у всі разом. І над вранішнім містом полинула музика небес. Молодий худощавий чоловік так вправно й старанно бив у кожен із дев’яти дзвонів, що в мене дух перехопило: один, а творить таку музику, начебто великим оркестром керує! Мої буденні проблеми розвіялися в одну мить, серце й душа насолоджувалися небесним скерцо, симфонією неба і землі, яку я колись давно вже десь чула.
Блага вість і жалобний перебір
То на перший погляд здається, що кожної неділі, в свята церковні дзвони дзвонять однаково. Насправді ж, однакового передзвону ніколи не буває, позаяк у природі немає двох однакових дзвонів. Виплавляти їх – то неабияке мистецтво, до якого треба мати особливий хист.
– Музика дзвонів виписана в уставі церкви, – почав свою розповідь пан Микола. – Є чотири найголовніші види її. Найперший – це Благовість. Починається вона трьома ударами у дзвін, що символізує Святу Трійцю, а далі – 40 ударів (як сорок символічних днів Ісуса Христа). Триває такий передзвін, допоки у храмі читають часи.
Другий вид – це жалобний передзвін: по одному удару в кожен дзвін повільно від більшого до меншого, поки не затихне. Він символізує страждання Ісуса Христа і виконується у Великодні П’ятницю та Суботу. То є сумний чорний дзвін. Є й урочистий передзвін – по сім разів у кожен дзвін. Його виконують на освячення води та висвячення архієрея.
Жалобний, похоронний перебір – від меншого до більшого дзвону, що символізує народження і старість людську. А далі – загальний удар в усі дзвони – настання смерті. Такий передзвін повторюється кілька разів, поки не занесуть небіжчика в церкву. Легенький передзвін після нього – то передчуття вічного життя на небесах.
– Для мене велика радість виконувати урочистий, піднесений передзвін, – наголошує пан Микола. – Урочисте свято – весілля, Різдво, Великдень – то загальнолюдська радість. Особливості цього передзвону – одночасно вдаряю у два великих і сім маленьких. На Великдень в церквах дзвонять усі три дні – земля і небо оповиті торжеством перемоги життя над смертю. Люди і дзвони співають славу воскресінню Христовому.
Саме на Великдень Микола Іванов піднявся на дзвіницю Володимир-ського собору як дзвонар. І дуже пишається, що його з таким дебютом привітала та похвалила сама Віра Степанівна, яка до того була тут дзвонарем упродовж сорока літ. Розповідала, що колись у храмі лунали дзвони щодня, тепер – лише у свята та в неділю.
А скрипка тим часом відпочиває
Стоячи на дзвіниці, я помітила на стільці футляр для скрипки. Він тут не випадково, позаяк Микола за фахом – музикант, скрипаль. У дипломі Київської консерваторії, яку закінчив цього року, вказано спеціальність: «артист оркестру». Нині працює в оркестрі Національної радіокомпанії. А ще – захоплюється ірланд-ською музикою, грає в гурті «Крун» (з ірландської перекладається як таємниця кохання).
– Чому саме ірландською? – поцікавилася я.
– Тому що вона напрочуд оптимістична, світла, в ній немає мінору. Хоча дуже люблю і нашу, українську музику.
– А як ви прийшли до музики, зокрема, до срипки?
– То заслуга мами й тата, мама в мене – хормейстер, а тато – скрипаль. Звісно ж, я з пелюшок купався у гамах. Щоправда, спочатку віддали до музикалки по класу фортепіано, а коли підріс брат Івась і навчився грати на скрипці, то й мені захотілося взяти смичок у руку.
До речі, Микола Іванов – земляк популярного українського рокера, керівника гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка, обоє із міста Новояворівська, що на Львівщині. Кузьму навчала музиці Миколина мама. Тепер музиканти в Києві, але їхні шляхи досі якось не перетиналися.
– Власне, чому ви піднялися на дзвіницю? – продовжую допитуватися.
– Я те зробив уперше в Новояворівську, коли після «совєцького» атеїзму в місті відкрили церкву. Мамі запропонували бути регентом у хорі. І, виявилося, що нікому в дзвони дзвонити. Тато порекомендував мені це спробувати, що я і зробив. Тоді ходив до сьомого класу і боявся, що на мене показуватимуть пальцем. Оскільки мав інтерес до механіки, зробив на дзвіниці пристрій – 5 клавіш і 3 педалі. Коли поїхав навчатися до Києва, справу передав Івасеві. До речі, він також нині дзвонить у Володимирському соборі, коли я у від’їзді.
– Гастролюєте часто?
– Улітку наш гурт брав участь у фольклорному фестивалі в Шешорах. Побували з концертом у Великій Британії.
– То правда, що церковні дзвони мають хороший лікувальний ефект?
– Свята правда. Вібрації дзвону упродовж 15 хвилин убивають бактерії, додають життєвої енергії. Це я відчуваю сам: інколи мені варто піднятися на дзвіницю, як втому наче рукою знімає. На Великдень запрошую усіх охочих на дзвіницю.
– Володимирські дзвони особливі?
– Найбільший важить 5 тонн, відлитий 1809 року на честь святого Домініка. Його привезли зі Львова. Менший, 3-тонний, Благовіст, відлитий 1751 року в Тулі на честь архієрея Києво-Печерської лаври Луки. Найстаріший дзвін на малій дзвіниці, але він не діє – має наскрізну дірку. Може, то куля під час війни пробила його, а може, «брак» при литті.
Музика церковних дзвіниць має безпосередній зв’язок із пісенною народною творчістю. Скажімо, на Різдво я використовую мотив «Щедрика», у інші свята – «Іди, іди, дощику», «Ой, дзвони дзвонять – хорти вовка гонять». Усе залежить від стану моєї душі, хоча на дзвіницю завжди піднімаюся окриленим.
На жаль, в Україні немає своєї школи дзвонярського мистецтва: свого часу пан Микола навчався цьому в Києво-Печерській лаврі. В основному самотужки пізнає усі секрети. Має багато аудіокасет із записами духовної музики і на слух відтворює її на дзвіниці. Мріє, що колись у Києві таки з’явиться своя школа, вихованці якої музикою дивуватимуть віруючих і тих, хто шукає стежку до Бога.