Вірив: правда переможе
Майдан Незалежності вже з учора – в передчутті свята: почав вбиратися в святкові помаранчеві шати. Як і рік тому, тут має бути велелюдно – на річницю Помаранчевої революції зберуться посланці з усіх регіонів України. Ті, хто відстоював тут упродовж сімнадцяти днів свободу і правду. Прийдуть і герої тогочасних публікацій «Вечірки», один із них – Василь Медвідь, мій колишній сусід (див. «Вечірній Київ» від 11 грудня 2004 р., «Вартовий свободи і правди»). На вахту свободи він заступив 23 листопада і відтоді не полишав свій пост. «Я гордий з того, що вистояв, що відстояв правду для себе і свого народу», – так чоловік говорив тоді.
Що змінилося в його житті за рік, чи не жалкує, що мерз на головній вулиці столиці, чи не розчарувався в новій владі? Ці запитання поставила йому на тому ж таки Майдані, де нещодавно зустріла Василя Васильовича, який працює водієм на автомобілі-евакуаторі.
– Бізнес мій залишився в минулому і не маю наміру до нього повертатися, – розповів він. – Але влада тут ні до чого – просто зрозумів, що моє місце за кермом авто, а бізнесом хай займаються молоді та пробивні. Нітрохи не жалкую, що вийшов на Майдан захищати демократію. Стояв не стільки за матеріальні блага, скільки за ідею, бо хотів, щоб мої діти та онуки жили у вільній державі, не соромилися розмовляти рідною мовою, упевнено дивилися в майбутнє. Тепер ми маємо свободу не на словах, і її у нас не забрати.
– Чи не боялися, що будь-якої миті на Майдані з’явиться бронетехніка і що після придушення революції доведеться потерпати від репресій?
– До ярлика «ворог народу» не звикати, адже я син саме такого «ворога». Проте у ті напружені дні жив іншими думками – до останнього вірив, що наша правда переможе.
Щасливий з того, що ми побороли страх, що нині поволі розбудовується наша держава, принаймні підмурок уже є. Прикро, звичайно, що помаранчева команда не порозумілася, розкололася, змагаючись за булаву, тому й забула про свої обіцянки, дані на Майдані. Але не втрачаю надії, що Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко знайдуть спільну мову, адже у них вірить, якщо не увесь народ, то переважна більшість його.
– З яким настроєм вийдете на святковий Майдан?
– З піднесеним, ясна річ. Дуже хочеться зустрітися із побратимами, поспілкуватися. Ми ж єдиною родиною стояли за чесні вибори.
– Що б ви сказали нині особисто Президенту України?
– О, багато чого!.. Але найперше, аби забрав паркан біля своєї адміністрації, бо він нагадує огорожу біля Смольного, яку в 17-му штурмом брали революційні матроси. Ним влада наче відгородилася від народу. А якщо ходоки йдуть до Президента зі своїми скаргами, за правдою, то їх треба вислухати, а не ховатися за парканом. Адже на місцях влада мало змінилася, лише перефарбувалася у помаранчевий колір.
– Тоді до зустрічі на Майдані.
– Побачимося на святі. Для мене особисто цей день святий.