Люби, небоже, правду!

Вже увірвався мені терпець: куди не підеш, кругом досі тільки й розмов, що про розчарування. Владою, звісно. Яка, мовляв, усього наобіцяла, а як до діла, – то нас усіх укотре обдурили.

Моя мова нині не про це. Претензії, як мовиться, до вищих ешелонів влади в мене також є: споконвіку наш народ не довіряв тим, хто зверху керують, і ось уперше (уперше!) з’явилася надія... І та недовго протрималася. Підтвердження – падіння відповідних рейтингів. Та, повторю, мова нині – про другу сторону медалі. Про нас із вами, шановні. Це ж так просто стати в позу – і показувати пальцем на будь-кого помітного на політичному Олімпі. Чи на всіх одразу. Мовляв, от і подивлюсь я на вас, як ви там поводитися будете! Та не просто, а прискіпливо, «під мікроскопом», вивчатиму кожен ваш крок. А поставмо запитання так: чи кожен із нас змінився разюче за ці кілька місяців, за післяпомаранчеві часи – до кращого? Чи перестали ми хабарі давати? Чи перестали «обхідними шляхами», правдами й неправдами, «пробивати» свій бізнес, аби більшими стали прибутки? Чи перестали, зрештою, красти? Чи не використовуємо з користю для себе, а не для держави, своє «кумівство-сватівство»? Чи перестали шукати способів, як «відкупити» свого синочка від служби у війську? Чи переконуємо дітей своїх, що бажано після закінчення університету таки попрацювати десь у глибинці – зайнятися мало не подвижництвом? Чи стали безкорисливішими? Чи більше не смітимо на вулицях і своїх під’їздах? Чи домагаємося послідовно своїх прав, починаючи із ЖЕКу? Чи більше допомагаємо немічним і бідним? Чи загалом стали активнішими, свідомішими громадянами своєї країни? Ми ж хочемо, аби тільки хтось інший, а не конкретно кожен із нас, змінювався. Так не буває. Бо все-таки кожен народ має ту владу, на яку заслуговує. І перш, як звинувачувати когось, подивімося в дзеркало. Люби, небоже, правду...