До метафор аура спонукала
Відтепер маємо ще одне свято – Президент України підписав указ про відзначення 22 листопада Дня свободи. Але чи стане воно всенародним? Хоча формальний привід є: саме 22 листопада 2004 року посполиті Української держави, невдоволені результатами другого туру президентських виборів, висипали на вулиці та площі населених пунктів. Найбільше люду зібралось у Києві, на майдані Незалежності. То був початок процесу, який згодом охрестять Помаранчевою революцією. Хоча деякі історики запевняють, що з позицій науки цей термін неадекватний, позаяк те, що відбувалося торік на вкраїнських теренах, революцією в класичному розумінні цього слова назвати важко. Хай там як, але то була таки Революція. Принаймні в наших душах. У тих, кому за десять років осточортів кучмізм. Термін явно антинауковий, оскільки здебільшого -изм чи -ізм, похідні від прізвища, передбачають якесь вчення, а тут…
Та цур мені! Більш ні слова про колишню владу. Говоритимемо ліпше про нинішню. Згадаймо, якою вона рідною видавалася ще на початку року нинішнього. А які слова казала, коли ще, власне, й владою-то не була. Ось тут згадався анекдот. Пропоную мовою оригіналу. «Ты же обещал на мне жениться…» – «Мало ли что я на тебе обещал».
Так ось, друзі, на Майдані нам також було обіцяно багато. Але чомусь видається мені, що ще більше було обіцяно тим, хто стояв на сцені поруч із нинішнім гарантом. З кожним днем достойників ставало все більше. Викреслити можна хіба що один день, а точніше – пізній вечір 28 листопада, коли стало відомо, що під Васильковом стоять війська, готові ось-ось рушити на Київ. Сцена тоді чомусь ураз спорожніла. Знайомий очевидець розповідав (прізвища не називаю не з етичних міркувань, а тому що чолов’яга вірою і правдою служить у структурах однієї поважної партії, а тому зайвий раз «світитися» не хоче), що одним із перших здимів комендант Майдану чи як він там називався, небачена паніка (даруйте за тавтологію) панувала тоді у штабі «Сили народу», що на той час розміщувався в Будинку профспілок. Справедливості ради слід зауважити, що тієї буремної ночі Майдан не покинули кілька відомих політиків (прізвищ також не називаю, бо запідозрять у піарі).
Отож, райдужних перспектив за сімнадцять днів намалювали чимало. Та народ не дурний, він споконвіку знає, що обіцяного три роки ждуть, а програма президента взагалі розрахована щонайменше на п’ять років, тож і поспішати нікуди. Але обіцяного – тут і негайно – зажадав люд, що дружно тупцював на сцені під бадьору речівку: «Разом нас багато – нас не подолати». Виявилося, що таки справді забагато – портфелів на всіх не стачило. Та й хто знав, що в Президента стільки кумів та кумасів (декларувати їхню кількість він не зобов’язаний)! Нічого не вдієш: то українська ойКУМена.
Либонь, така вже аура Майдану, що, перебуваючи на ньому, та ще й на сцені, обов’язково хочеться чогось пообіцяти. «Мільйон робочих місць щороку». Чому не мільйон сто чи не дев’ятсот сімдесят тисяч, а саме мільйон? Бо це метафора. «Бандити сидітимуть у тюрмах». Також метафора. Ті, хто вважав себе «бандитами», завбачливо розвіялися по світу, ті ж, хто не вважав себе такими, тихцем «перезимували», дочекавшись «акта про ненапад», тобто меморандуму, підписаного В.Ющенком, Ю.Єхануровим та В.Януковичем. І це вже була не метафора, а жорстока реальність. Перипетії кінця 2004 року вже стали історією. Їх навіть вивчають у школі – учні п’ятих класів. Це, звісно, добре. Але ще краще, що під час тих подій не було заплачено бодай одним життям. Інакше невимовно соромно було б перед пам’яттю загиблих.
Минулої суботи відомий загальнополітичний тижневик оприлюднив дані опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології. Так ось. Тільки 15 відсотків тих, хто брали участь у тодішніх протестних акціях, нині жалкують про це. Кожен четвертий готовий знову вийти на вулиці та площі в разі різкого зниження рівня життя. Стільки ж (25 відсотків) готові протестувати, якщо необхідно буде відстояти свій вибір. І лише 12 відсотків ніщо не змусить знову приєднатися до мітингувальників. Як на мене, політичному бомонду розраховувати на підтримку Майдану, подібну до торішньої, щоразу буде важче. Це не з’їзди і не партконференції, що їх можна проводити хоч кожен місяць. Для того, щоб визріла критична маса, потрібен час.
І все ж не забуваймо про Майдан. Там народжувалися найсвітліші надії, які ще й досі гріють наші серця.