Фантазія і розрахунок

У театрі мене вабить не лише дійство на кону, а його «кухня». Цей інтерес чимось подібний до того, коли дитина ламає іграшку, щоб довідатися, як вона «влаштована». Та пересвідчилася: мені не загрожує розчарування в диві, яким є театр. Навпаки: він мене ще більше притягує своїми «залаштунками».

«Небесне» і «земне»

Ідеться зокрема про «кухню» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Мені пощастило спостерігати за роботою режисера. Побувала в костюмерному, швейному та реквізитному цехах і там на сцені за лаштунками, де «й чорт ногу зламає». Про все це хочеться розповісти читачам.

Почну з творчості сценографів і художників по костюмах. Їхню роботу, хоча мова про «закулісся»,  бачимо на  кону: це оздоблення сцени (портали, «задники») і костюми акторів. Але цікаво, як над усім цим працюють.

Ось що довідалася від головного художника театру Андрія Александровича-Дочевського та його колег  Тетяни Соловйової і Наталі Рудюк.

Коли в театрі взялися за нову виставу, художник-постановник уважно прочитує п’єсу. Згодом ділиться своїм враженням та ідеями, що виникли, з режисером. Таке обговорення – вже творчий процес: кожен викладає своє бачення того, що має розгорнутися на кону. І костюми дійових осіб, і сценографія дедалі більше «обростають» деталями. Викристалізовується цілісне бачення вистави – а це процес тривалий. Художник створює макети й ескізи. З ними ознайомлюються всі ті, хто  втілюватиме задум, зокрема й працівники відповідних цехів і служб. І після чергового обговорення всіх деталей «запускається» виробництво: складається кошторис, купуються матеріали, згодом виготовляються костюми, бутафорія – все для оздоблення сцени. Це «схрещення» творчості й виробничих моментів, праця не одного дня й не одного фахівця. Індивідуальна робота режисера і художника невіддільна від колективних зусиль. Усе – задля успіху вистави. Тому й після репетицій можливі певні зміни: процес творчості триває. Чи існують якісь обмеження? Передусім –  через кошторис. «Земне»  й «небесне» у театрі мають якщо не кохатися, то дружити.

Секрети творчої «кухні»

Чи може пташка пояснити людині, яким чином вона літає? Щось на зразок того мали  розповісти мені художники про свою працю. Це – творчість. І коли не будеш від неї «хоч трішки божевільним» (слова Андрія Александровича-Дочевського), то в театрі робити нічого.

Сценографія – це передусім образ, метафора. Вона має «грати» і в костюмах дійових осіб. Сценічний  одяг – це костюм у русі, сценографія  на акторах. У костюмі має бути враховано єдність із малюнком кожної ролі і з усією стилістикою вистави. Одяг дійових осіб – не для дефіле на подіумі. Вони не мають «випирати» на сцені, випадати із загального задуму режисера. Одяг героїв – це також плинність часу на сцені, у драматичному дійстві. Розвивається сюжет – змінюються і костюми. Водночас одяг героїв – певні символи. Деталі мають промовляти-натякати на надзавдання ролі.

Наталя Рудюк: «У виставі «Сентиментальний круїз», приміром, оформлення сцени було в білому кольорі, і костюми також: дія відбувається влітку на яхті. Ще білий колір – як ознака певного шику і видимість непогрішності героїв. Та між ними постійно відбувається з’ясування родинних стосунків. Відпочинок на яхті перетворюється на судилище. Кожен із героїв у певний момент виступає як суддя. І тоді він з’являється в чорному одязі. У білій рамці сцени такий герой – ніби знак оклику.

Андрій Александрович-Дочевський: «Пригадалося, як працював із Романом Віктюком  над виставою «Дама без камелій». Костюми, їхній колір змінювалися відповідно до внутрішнього стану персонажів. Тому актори весь час перевдягалися. Наприклад, у житті головної героїні, яку грала Ада Роговцева, настала «кривава осінь», і вона з’являється  на сцені у яскраво-червоному. Наскрізний образ вистави – світ із листя – на костюмах героїв, у оздобленні сцени. Воно весь час змінювало колір, і  зрештою стало чорним».

Наталя Рудюк: «Навіть непідготовлений глядач, який не знає тонкощів вистави, завжди  відчує щось не те, коли костюм героя не потрапляє «в яблучко». Вистава – це одне  цілісне полотно, одна рухлива картина».

Як твориться той чи той зоровий сценічний образ? Як приходить думка, що той чи той костюм має бути таким, а не інакшим? Це навіть не секрет, а таємниця за сімома замками і для самих художників. Творчість – не голий розрахунок, а передусім інтуїція. Співрозмовники в один голос так і сказали: «Вариться  задум у підсвідомості і не знаєш, коли і що вирине. Не буває: сів на стілець – і готово. Та графік витримуємо! До того ж ми маємо думати і про кошти».

Дуже незвично про свою роботу розповіла Тетяна Соловйова: «Я називаю це «вирощуванням антени». Просто фізично відчуваю цей процес у собі. Вважаю: нічого не вигадую, а тільки вловлюю те, що до мене приходить зверху. І тому щоразу, перед кожною новою роботою, хоч який досвід здобула, опановує страх: «А якщо нічого не вийде?» Найчастіше бачення костюмів приходить до мене вві сні. У сновидінні, буває, з’являється і оформлення сцени, і костюми, і музика звучить. Це диво і  вищий дар, який найбільше боїшся втратити. Коли вже задум сформувався і маю його втілити, тоді головне – максимально зосередитися. Намагаюся нікуди не виходити, не дивлюся телевізора, не читаю газет. Ніщо не має заважати. І це справжнє щастя: відчувати, як у тобі відбувається невидима внутрішня робота. А потім сам процес утілення – як надзвичайне  переживання».

Та є в художників «секрети», якими поділилися. Наталя Рудюк: «Нині з матеріалами для театрального художника майже немає проблем. І текстильні фарби чудові. А ще не так давно доводилося фарбувати тканину і навіть ґудзики в потрібний тон. Якось я купила фарбу, що сама закріплюється,  і  розписала купальники балеринам. Вони одягли їх, а я переживаю: раптом полиняє на тіло? Ото буде!  Але минулося благополучно».

Андрій Александрович-Дочевський: «Мені колись довелося з простої байки зробити... кожуха. Це для вистави Сергія Данченка «Зимовий вечір» за Старицьким. Є відповідна технологія, і на віддалі імітація  з фланелі справді скидалася на овчину. Та це  вигадка, ніби для сцени усі костюми  можна пошити з мішковини. Необхідні різні матеріали».

Наталя Рудюк: «Буває, треба створити  таку фактуру тканини, щоб вона здавалася по-царськи розкішною. На костюм нашиваємо бісер, наклеюємо аплікацію або розмальовуємо тканину – це ніби шиття золотом-сріблом. У такий костюм вкладаєш усю майстерність стилізації, щоб вийшла багатошарова унікальна фактура».

«Придумуючи» костюми, художники, звісно, фантазують. Але буває потрібно  відтворити історичний костюм. Чи вій-ськові однострої, чи сутану священика або мундир жандарма. Є такі знаючі глядачі, що їх не обдуриш. Та й навіщо? Тому художники консультуються в істориків, читають відповідну літературу.  Між тим з’ясувалося: в часи Союзу куди вимогливіше ставилися до відтворення історичних костюмів. Особливо в кінофільмах. Нині ж – «клепають серіали, валять усе в одну купу – і це не якась творча специфіка, а недбальство».

Так нарікали  художники, називаючи ситуацію катастрофічною. Чи не катастрофічна й підміна декорацій і костюмів у театрі барвистою декоративністю, вульгарною пишністю. Словом, видовищність, шоу – і не більше. Та це – інший жанр.

Як їх покликано

Звісно, кожен із моїх співрозмовників прийшов до театру за покликанням. Приміром, Тетяна Соловйова навіть не вчилася «на художника». Вона закінчила політехнічний інститут, але доля розпорядилася інакше: стати саме художником по костюмах. Тому що вона спілкувалася з людьми, які запрошували її: «Ходімо попрацюємо». Це і Роман Балаян, і Сергій Маслобойщиков. А далі – віра в себе, працьовитість, по-слідовність і самопосвята. І, звісно, талант. Саме про це – фільм «Сон літньої ночі», що розповідає про творчість Тетяни Соловйової.

Наталя Рудюк навчалася  в художній школі. Змалку її вабили минулі епохи. Книжки з історії мистецтв і костюма вводили у дивовижний світ. А коли спробувати оживити давні часи, погратися  з ними? Театр дає чудову нагоду для цього. І Наталя Рудюк вступила до Київ-ського художнього інституту на сценографію. Їй пощастило навчатися у відомого майстра Данила Лідера, а потім і працювати з ним у театрі імені Франка. Разом створили понад 30 спектаклів, з-поміж них і нашумілий свого часу «Візит дами» за Дюрренматтом.

Андрій Александрович-Дочевський теж навчався в художній школі. Збирався стати книжковим графіком. Якось знайома художниця, що вчилася у Данила Лідера, привела його до майстерні митця. І молодий художник захопився сценографією. Нині Андрій Александрович-Дочевський – тричі лауреат  престижної театральної премії «Київська пектораль».

Мої співрозмовники почуваються  цілком самореалізованими – а це велике щастя для митця. Крім робіт для сцени, вони працюють у станковому живописі – зокрема Андрій Александрович-Дочевський і Наталя Рудюк.  Остання ще й  створює ляльки. Та це вже інша захоплива історія.