Роки мерзли у звалищі тек…
Навіть наш старійшина пан Юрій Козюренко, чиї дотепні малюнки і досі з’являються щономера, ще не працював у «Вечірньому Києві» (на початку п’ятдесятих газета виходила двошпальтовим «бойовим листком»), а вже тоді купувати «Вечірку» бігав до рундука на вулиці Карла Лібкнехта (нині Шовковичній) молодий будівельник Дмитро Максименко. Мешкав тоді в гуртожитку поблизу театру імені Івана Франка. Не знаю, скільки нині в столиці таких же рекордсменів незрадливої вірності «Вечірньому Києву», як він: адже не розлучається з улюбленим виданням упродовж 54 років.
У пошуках омріяної довідки
Трішки менший від безперервного читацького, але удвічі з хвостиком більший за той, що потрібен для пенсії, і трудовий стаж Дмитра Омеляновича. Та, як зазначив він у листі до редакції, «заробити його було легше, ніж домогтися від нього користі». Не мав би клопоту, якби зібрався на заслужений відпочинок у шістдесят літ, 1988-го. Але арматурник 5-го цеху заводу залізобетонних виробів №8 Дмитро Максименко трудився до жовтня 1996 року, коли його «скоротили» разом із підприємством, що раптом виявилося безперспективним. У тому безперспективному хаосі, в звалищі тек із документами, опинилися в пронизливо холодній бухгалтерії робітничі роки Дмитра Омеляновича. Посиніла від холоду бухгалтер Люда, яка мала розібрати паперову гору, щоб видобути з неї довідку про заробіток за п’ять років, порадила чоловікові прийти ще раз, коли, може, почнуть обігрівати приміщення. Та через деякий час із бухгалтерії Люда звільнилася, доручати шукати потрібні дані не було кому, тож пенсію Дмитру Омеляновичу якось нарахували у соцзабезі на вулиці Ломоносова, і була вона зовсім малою. Там, щоправда, втішили, що це тимчасово, і Дмитро Омелянович «став терпіти». Увірвався ж йому терпець аж торік, коли після пенсійної реформи всі стали отримувати більше, а він – навпаки. Зокрема, й пенсія дружини збільшилася майже на ту ж суму, на яку раніше «відставала». Щоб з’ясувати, чому це так, почалися ходіння до Управління пенсійного фонду України в Голосіївському районі. Опинитися в потрібному кабінеті можна було аж через місяць після запису, а коли діждався – сказали, щоб з’явився ще через місяць, бо дуже завантажені справами. Дочекався й новопризначеної дати, а у відповідь: так у вас уже минув строк, ми вас запишемо ще раз… І коли потрапив, нарешті, на той прийом, то почув, що потрібна довідка про заробіток, яку так і не вдалося дістати наприкінці 1996-го… Дмитра Омеляновича направили по неї до Державного архіву Києва на О.Теліги, 23. Там відповіли, що документи заводу залізобетонних виробів №8 отримають тільки наприкінці 2004-го. А Дмитро Омелянович, на біду, впав і зламав ногу, ось уже одинадцять місяців не виходить із квартири. У дружини теж хворі ноги, може дійти лише до магазину та ринку, який поблизу. Синові, який працює водієм і має вихідний тільки в неділю, теж ніколи… Тож, як сказав Дмитро Омелянович, коли ми зустрілися з ним вдома, «щоб встановити істину щодо пенсії, надія тільки на «Вечірній Київ».
І розпочався вже редакційний шлях до цієї істини. У Державному архіві Києва здивувалися: документів збанкрутілого заводу залізобетонних виробів №8 у них немає, вони й не мали сюди надходити. Але таки направили до працівника, котрий все ж розшукав їх на прохання кореспондента. Як з’ясувалося, документи перебувають в архіві Голосіївського району на Бурмистренка, 11, до речі, за дві зупинки від будинку Дмитра Омеляновича. Омріяну довідку пообіцяли видати через місяць після того, як по неї звернулися. Почекаємо, а далі вже з нею до районного пенсійного фонду… А там не завжди все робиться швидко.
Любив свободу, як цигани
У столиці Дмитро Омелянович Максименко живе з 1948 року. До цього ж що тільки не робив у своїй рідній Іванівці в Кагарлицькому районі: пас уночі коней, вдень орав ними, волочив, культивував, возив до машини снопи, а взимку, як смеркало, стеріг скирту соломи. Це вже коли обходився без костурів. Бо ж у квітні 1941-го тринадцятирічному Дмитрові зробили у Києві дуже складну операцію – повністю замінили колінний суглоб правої ноги (кістки загноїлися) на штучний. Хлопець зустрів війну загіпсованим. Батько був на фронті (загинув під Австрією), вдома залишилися мачуха, Дмитро і дві сестри та брат – рідні по батькові. Мачуха була другою – перша, така ж вродлива і чуйна жінка, змушена була піти із сім’ї через те, що не складалися стосунки з Дмитром. «Нащо вона тобі? – нашіптувала «доброзичлива» сусідка, – так ти сам собі хазяїн…» І хоч «хазяїнові» було чотири роки, він уже встиг полюбити волю, як цигани. Навіть попри те, що була вона не надто солодкою… Зостався удвох із батьком, який до сутінків заробляв трудодні у колгоспі, там годували його якимсь «кандьором». Малому ж синові наказував наламати за хатою кукурудзяних качанів і понести до тітки, щоб зварила. А вечеряли удвох чаєм із вишневих гілочок. Півмішка заробленого борошна, ткацький верстат і все причандалля до нього вкрала з горища сусідка – баба, яка лякала Дмитрика протяжним «у-у-у-у», коли той з’являвся на подвір’ї. Піти у глибину городу, щоб з’їсти якийсь огірок, боявся: там височіли густі бур’яни (коли тому батьку їх виполювати?). Та все ж звик до такого життя, і хоч жаліла його перша мачуха, ніколи не ображала, батько з нею через сина розлучився. Але згодом привів до оселі іншу жінку, яку впертий Дмитро довго не хотів називати мамою. Свою ж рідну неньку запам’ятав, як лежала вона, хвора, на долівці. Підірвала здоров’я, коли носила брагу із цукрового заводу за 7 кілометрів від Іванівки (їли її, накришивши різного бур’яну). Адже починалися голодні тридцяті роки. Ще пам’ятає – як їхали з батьком на підводі до райцентру, везли мамі коржі з маком (десь роздобули борошна, тітка спекла), яких вона так просила. Зустріли на дорозі Дмитрового хрещеного – той прямував до села і повідомив, що маму вже поховали у загальній могилі. Тож повернулися додому, пом’янули її тими коржами…
Його друзі – книги і газети
Ще змалку Дмитро приохотився до читання. У 3-му класі йому не давали в бібліотеці книги, призначені для старшого віку. То він просив інших, щоб узяли, а читав сам.
І в столиці, крім «Вечірнього Києва» та кількох інших газет, які передплачував, арматурник Дмитро Максименко, чиє фото було на заводській Дошці пошани, перегорнув сторінки дуже багатьох історичних романів, майже напам’ять знає Шевченкового «Кобзаря». Давній читач бібліотеки. Як отримує ж нині «Вечірку», найперше «поглинає» спортивну сторінку. А далі – все інше, до останнього рядочка. Раніше їздив у різні кінці міста, щоб оформити пільгову передплату на газету. Нині, каже, нема кому. Тож дуже зрадів, коли дізнався, що редакція передплатила йому «Вечірній Київ» на весь рік. От тільки біль у нозі, яку оперували в дитинстві (Дмитро Омелянович – інвалід 3-ї групи), дуже дошкуляє. Ображається, що за одинадцять місяців, відколи він не ходить, лише два рази навідалась до нього дільничний лікар, та й то виписала рецепти «тільки на два види ліків»…