Стара-стара вішалка
Часто під час будівництва настає такий сумний етап, як демонтаж. Звісно, старої будівлі, яка відслужила свій вік і підлягає знесенню. Почорнілі від часу балки, покручений місцями гіпсокартон, навіть «паперові» осині гнізда, «виготовлені» кусючими комахами в порожнинах стін… За чим тут сумувати? Але, але… Та ось приємно: будівельники багато чого винесли на сміття, звалили до купи, а на цей, здавалося б, звичайний залізний виріб рука не піднялася. Відклали його убік. Утім, навіщо лукавити. Аж ніяк не звичайною є ця стара-стара вішалка...
Кажуть, з вішалки починається театр. А помешкання? Ми й не замислюємося, чому ця крилата фраза все меншою мірою стосується наших осель. Може, тому, що, живучи в комуналках у повоєнні роки, люди частіше ходили один до одного в гості, а відтак і меблева мініформа – вішалка була, як кажуть, затребувана більшою мірою. Зразок довоєнного, а, можливо, й дореволюційного литва, про який ідеться, був елементом інтер’єру квартири №4 нині неіснуючого двоповерхового будинку 44 (згодом 50) на вулиці Артема. Квартира ця була комунальною. У ній мешкали люди доволі цікаві й по-своєму колоритні. Наприклад, Клавдія Яківна Сосніхіна, рідна бабуся відомого стопера київського «Динамо» та збірної СРСР. Сам Вадим із батьками і сестрою Валентиною жив деякий час у сусідньому будинку 52, часто ходив до бабусі, яку дуже любив, і регулярно навідувався до неї навіть тоді, коли, ставши відомим і отримавши нове житло, переїхав до іншого району. А Щукіни-Траянови? Самого архітектора Щукіна я вже не застав, а вдова його з дочкою і сестрою Євгенією являли собою яскравий зразок людей старорежимних, хоча й не позбавлених залишків колишнього лоску і шляхетності. На погляд моїх батьків-художників, які й освіту здобули самотужки, й не мали жодних протекцій по роботі, – вони були не дуже приємними сусідами. Батько обох сестер – царський полковник Степан Траянов – оце й усе, що я знаю про родовід цих і справді дивнуватих людей.
Але повернімося до «героїні» нашого допису. Конструкція вельми проста – два заокруглених ріжки, довший і коротший. Власне, вона залишається незмінною й понині. Та в моєї «антикварної» залізної вішалки вигин цих ріжків якийсь не такий, як у її алюмінієвих «молодших сестер». Щось невловимо витончене у старому-старому шматку чорного металу…
Пам’ятаю, прибито її було біля пічки. Але дров там не було. Вони з’являлися хіба тоді, коли з якихось причин не ставало газу. Та, вочевидь, у холодні зими підведеної до пічки газової горілки було замало для повноцінного обігріву приміщень. Тому всередину клали камені, які розжарювалися і поступово віддавали тепло.
Скільки народу чіпляло на тебе, залізячко, свої пальта, плащі, шуби, халати? Усі предмети, стверджують екстрасенси, залишають на собі слід людини, яка їх брала до рук, носила, совала. У цьому сенсі вішалка дасть фору всім. Сусіди, та сама Клавдія Яківна, мабуть, не мали потреби «ручкатись» із вішалкою, заходячи до нас у гості. Але ж, повторюю, дефіциту спілкування з родичами, друзями, знайомими ми тоді не відчували. Рідний брат бабусі Сергій Семенович із сім’єю жив на вулиці Річній (хвилин 15-20 ходи пішки до нас), Бабії – баба Меланія із сином Олександром, батьковим другом із дитинства, з діда-прадіда корінні кияни, ціла династія шевців-чоботарів із Батиєвої гори, – на вулиці, якій недавно повернуто старе ім’я – Золотовустівській. Усе поряд. Не треба добиратися міським транспортом із трьома пересадками. «Найдальші» наші родичі – бабусина сестра Лідія Семенівна із сім’єю – мешкали тоді аж на… Печерську. Одне слово, знаходили привід завітати одне до одного, поцікавитися життям-буттям, здоров’ям. І стара вішалка, так чи інак, відчувала дотики цих людей, вбирала в себе тепло їхніх рук, а може, й часточку їхньої аури, як модно нині казати.
З дитинства у мене якийсь дивний магнетизм до масивних залізних речей. Алюміній, цинк, навіть латунь – це все не те. Залізо! Тому важкенька вішалка мені давно приглянулася і ще задовго до переїзду на Нивки я зробив її своєю іграшкою. Вже на Оболонь стара вішалка потрапила, можна сказати, за інерцією – так, прихопив, бо не піднялася рука викинути. А згодом прикрутив її біля дверей дачного будиночку…
І ось вона – «ветха днями» – знову на перепутті: а чи візьмуть її до новобудови? А може, варто? Може, варто повірити в маленьке диво – феномен старої вішалки. Мов у перешитий піджак із пісні Булата Окуджави. Що, прикріпивши її десь у куточку, я поверну до своєї оселі затишок і звуки знайомих, рідних голосів, воскреслих у дітях, онуках, правнуках нашого роду. Поверну дотики теплих рук.