Чи загрожують Києву паризькі бунти?
Україна, як відомо, не Росія. І тим паче не Франція. Такого висновку я дійшов, не лише прочитавши кілька сторінок трактату колишнього гаранта, але й відвідавши не один десяток торгових палаток на Шулявці та Троєщині, які мали б становити найбільшу загрозу виникнення погромів, подібних до тих, які поширюються нині Європою.
У самій Франції вже розпочалася депортація громадян, які брали участь у масових погромах. МВС країни стверджує, що депортація – захід цілком законний. Хуліганів відправлять до країн їхнього попереднього проживання – навіть якщо вони мали дозвіл на проживання у Франції, яка, за словами голови Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, вже незабаром може отримати зі скарбниці ЄС близько одного мільярда євро. Ці гроші мають витратити на створення нових робочих місць у країні та на довготривалу програму соціалізації іммігрантів.
Києву ані такі гроші, ані погроми не загрожують – руйнувати та підпалювати все навколо вихідці з Пакистану, які становлять переважну більшість торговців на найбільшому «секонд-ринку» Києва поблизу метро «Шулявка», не збираються. Такою інформацією зі мною поділився один із продавців Фалід Фамкур.
Він, як і двоє його братів, уже понад вісім років, як оженилися й оселилися в Києві. Дружини-українки працюють разом з ними поряд. Робота та український менталітет заспокійливо подіяли не лише на пакистанців. Найчисленніша в Україні діаспора з уродженців Піднебесної також хвататися за молотки не збирається. Як розповів Сергій Андрюшенко, один із лідерів студентського руху Київського політехнічного інституту, нині ніщо не зможе зіштовхнути молодь різних народностей, котрі навчаються в цьому багатонаціональному закладі. А інцидент, який стався кілька років тому між групою українських молодиків та китайськими студентами поблизу гуртожитків, радше був винятком із правил.
На думку політолога Олени Чобіт, яка вже понад десять років займається проблемою конфліктів на Близькому Сході, французькі погроми на українських теренах не можуть повторитися через кілька чинників. По-перше, іноземці в Україні, за винятком представників народів колишнього СРСР, не об’єднані у великі громади та осередки, що унеможливить керованість такими акціями. По-друге, якщо у Франції бунтують здебільшого вихідці з мусульманської та екваторіальної Африки, то в Україні більшість іноземців – спокійніші та врівноваженіші китайці.
Тим часом, як у Франції бунти пішли на спад, у Греції та Німеччині, де багато турків і арабів, теж розпочалися погроми. Нападники прориваються до будівель і б’ють вікна. Стіни розписують попередженнями на кшталт: «Хто сіє армію, той пожинає громадянську війну в Парижі, в Афінах, усюди».
Як тільки погроми трішки вщухли, французи почали шукати відповіді на два вічні запитання: хто винен і що робити. Щодо першого, то всі погоджуються, що винними є ті, хто керував країною останні 40 років, ті, хто привіз емігрантів як дешеву робочу силу в країну в 1960 роках, хто дозволив їм компактно розселятися в передмістях великих міст і тим самим створювати справжні гетто, які живуть за своїми законами. Щодо другого запитання: що робити з дітьми цих гетто, які фактично не мають шансів стати французами, то воно радше переходить у площину риторичного.
Майже в усіх обговореннях активну участь бере міністр внутрішніх справ Франції Ніколя Саркозі. Для нього та для прем’єр-міністра Франції Домініка де Вільпена погроми стали ключовим моментом фактично вже розпочатої президентської кампанії 2007 року. Поведінка двох головних претендентів на місце Жака Ширака під час бунту багато в чому визначатиме їхні шанси на перемогу. Французький прем’єр і голова МВС мають два різні підходи. Де Вільпен під час бунту проявив схильність до переговорів із бунтівниками, тоді як Саркозі покладався на силові методи розв’язання проблеми. Останній опинився під шквалом критики після висловлювань про «покидьків», які винні у погромах.