Не агент, а лікар
На мемуарний жанр мене найчастіше налаштовують резонансні події в суспільно-громадському, особистому житті, ювілеї, публікації. На цей раз заохотила мене взятися за перо (це – колись, а тепер – за кулькову ручку) стаття П.Росича під назвою «Обмовився чи кинув тінь?» у недавньому (29.09.2005) числі «Вечірнього Києва». Йдеться про заяву Л.Кравчука, що в його розпорядженні є «ціла скриня» особових справ парламентаріїв України, колишніх агентів КҐБ (волію вжити назву цього органу в оригіналі), які йому передав останній голова КҐБ УРСР М.Голушко. А чи нема в цьому списку мого прізвища, подумалося мені.
За місцем свого народження (м.Рогатин, Івано-Франківщина), за вихованням, переконаннями я міг стати жертвою КҐБ, а зламавшись, – його служакою.
Спочатку задумав написати про безпосередній контакт із цією службою, але потягнуло копнути глибше. Згадалися шкільні роки, коли я, учень 7 – 8-го класів Рогатинської середньої школи (1946 – 47 роки), був свідком арештів десятикласників. Пригадалося, як нас троє, кращих учнів дев’ятого класу, директор школи у своєму кабінеті вмовляв вступити до комсомолу. Уся мізансцена цієї події вкарбувалася в пам’ять: весна, крізь відчинене вікно кабінету видно буйну смарагдову зелень дерев, а з недалекого від містечка села Путятинець доноситься густа стрілянина – кулеметна, вибухи гранат. Іде бій групи УПА зі «стрибками» (так тоді серед людей називали учасників «істрєбітєльних батальйонов» НКВД). Ми від комсомолу відмовилися, що спокійного і доброзичливого директора-«східняка» Г.В.Кобця не здивувало.
Чи могли тоді зробити «оргвисновки»? Могли. Але обійшлося.
Закінчив з медаллю школу, вступив без іспитів до Львівського медінституту. Майже всі викладачі – «східняки», не кажучи вже про кафедру основ марксизму-ленінізму, одна з викладачів якої (Шевчук) була «партприкріпленою» до нашої 7-ї групи 2-го потоку. Вела заняття і розмовляла з нами українською мовою. Одного разу, після занять, попросила мене залишитися: «Пиріг, ви хороший студент, відмінник, повинні вступити в комсомол». «Знаєте, – відповідаю напружено стиснутим голосом, – я виріс і виховався в такому середовищі, начитався всіляких книжок, що не можу, не готовий». Спокійно, із розумінням сприйняла мою відповідь. Обійшлося…
На 3-му курсі вступив. Без особливого примусу. Привабила мене згуртованість, організованість. Одразу обрали мене комсоргом групи. І тут, треба ж було такому статися, – в трамваї вкрали комсомольський квиток, який був у гаманці в задній кишені штанів. Не так шкода було трьох карбованців, як неприємно за те, що чекає за втрату квитка. Через інститутські комсомольські інстанції дійшло до райкому комсомолу. Пам’ятаю, секретарем райкому був Українцев, який на засіданні бюро вичитував мені російською мовою, як я міг допустити такої ганьби щодо документа, який «наші солдати на фронті кров’ю защіщалі». «Ну, що ж, – кажу, – всіляко буває. А про моє почуття обов’язку ви можете судити на підставі залікової книжки та й, зрештою, на підставі обрання мене комсоргом». Після виходу за двері мене викликали і, як водилося, оголосили догану з правом повторного видання квитка. Уже, на жаль, не пригадую, як це було зі зняттям цієї догани.
Що насторожувало партійних служак щодо мене, не знаю. Щонайперше, очевидно, постійне спілкування українською мовою.
На 2-му курсі партприкріпленим до нашої групи був доцент кафедри нормальної фізіології Райцес. Якось після одного із щотижневих ідеологічних зібрань забігає до мене на квартиру, де я жив, одногрупник Євген Цимбала і перелякано-стишеним голосом розповідає, що Райцес його затримав і випитував, чи мій батько не священик. Таку ж підозру щодо мене мав і керівник аспірантського семінару, він же – завідувач кафедри марксизму-ленінізму і парторг інституту Шепітько. Я до семінарів готувався відповідально і таки перечитав рекомендовану працю Леніна «Гносеологические корни идеализма». Відповідно до ленінського тлумачення виступив на семінарі, після чого Шепітько допитував колег, а чи ж таки мій батько, бува, не священик? На той час, 1954 року, батько, відсидівши 1949 року дві доби в міліцейському підвалі, вже п’ять років був колгоспником.
Покинувши добровільно 1955 року аспірантуру (не імпонувала спеціальність, хотілося бути лікарем-клініцистом), я три роки працював у санаторії «Мармуровий палац» курорту Моршин. І там після пропозиції мені вступити до партії не здивувалися моїй відмові.
1958 року я став аспірантом Українського НДІ клінічної медицини ім. М.Д.Стражеска (нині – Інститут кардіології). До мене, звісно, приглядалися, але через місяць довірили вести хворих. Я опинився перед дилемою, якою мовою вести документацію. Адже це може викликати труднощі у канцеляристів-обліковців. «Якою мовою розмовляєте, такою й пишіть», – підтримав мене тодішній мій керівник М.С.Заноздра, пізніше – професор, особистий лікар Петра Шелеста.
Через чотири роки я почав працювати асистентом кафедри терапії Київського медичного інституту. Після одного із кафедральних засідань парторг кафедри А.К.Шеїна накинулася на мене: «До какіх пор ви будєтє на етом свойом язикє разгаварівать?! Хватіт етаво націоналізма! О такіх, как ви, уже шла рєчь на партбюро інститута». Мене морально підтримав завідувач кафедри професор А.П.Пелещук, але головним чином – директор інституту професор Василь Братусь (пізніше – міністр охорони здоров’я): «Як трималися, так і тримайтеся!»
Ставлення до мене співробітників кафедри загалом було доброзичливим, колегіальним. При цьому райком партії тривалий час не санкціонував присвоєння мені звання доцента. І тут починаються безпосередні стосунки з КҐБ.
Одного дня хтось із співробітників сказав, що телефонували мені з відділу кадрів інституту, коли я вів заняття зі студентами. Сказано, щоб я зателефонував. Набираю номер і чую: «Звоніл какой-то… (хоч і прийнято тепер відкрито користуватися нецензурщиною, я не наважуся) із КҐБ, хочєт с тобой встрєтіться у мєня в кабінєтє в 5 часов». Іду. Симпатичний молодий україномовний чоловік. Розмова – ні про що. Це було в середині 60-х років. Один-два рази призначав зустрічі в парку Т.Шевченка. Розмови – без жодної конкретики.
Саме тоді один із моїх близьких друзів дав мені прочитати машинописний текст праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». За кілька днів телефонує мені, щоб я негайно повернув, і призначає місце зустрічі. Тут мені розповів, що його «засікли» і що він у всьому зізнався. Іван Дзюба в тюрмі. Його дружина приходить до мене (ми уже тривалий час були знайомі родинами) і каже, що слідчий її чоловіка напрошується до мене на консультацію. Я не відмовив. Слідчий виявився справді серйозно хворим, але не мого профілю. Враження було таке, що він просто хотів до мене приглянутися. Це вже був початок 70-х років.
Мій «опікун» запрошує мене до приміщення КҐБ. Порожня прохідна кімната. Пропонують написати, чи знаю я такого-то – називають прізвище мого друга, чи не він давав мені читати працю Івана Дзюби. Знаючи, що друг уже зізнався, я підтвердив. За цей час через кімнату мовчки промайнув слідчий, який був у мене на консультації. Минає тиждень-два, і мій «опікун» запрошує мене до готелю «Київ», який на той час був навпроти будинку КҐБ. Крім нього, ще один чоловік, правдоподібно рангом вищий. Говорить до мене спокійно, навіть улесливо: «Ми знаємо, Любомире Антоновичу, що у вас у колах творчої інтелігенції багато друзів, знайомих. Будете їздити з ними за кордон у складі делегацій, але ми хотіли б мати від вас час від часу якусь інформацію…» «Знаєте, – відповідаю, – у мене не такий характер. Хтось щось буде говорити, а я маю переповісти чи навіть написати… Не можу». Тут він кулаком об стіл і: «Ваш номер телефону у блокнотах всіх арештованих!». «Я лікар, – відповідаю, – і можу людям стати в пригоді». Тут він знову: «Що, ви таке світило?!» Намагаюся відповідати спокійно: «Я не світило, але у вашому республіканському госпіталі КҐБ я майже щотижня консультую хворих». Йому заціпило, і на тому розмова закінчилася.
Я в цей час уже завідував відділенням в Українському НДІ урології та нефрології. Декілька разів хворих із госпіталю КҐБ привозили на консультацію до мене. Ока з мене не спускають. Приходить до мене той же «КҐБ-прикріплений» і запитує, чи не чув я антирадянських висловлювань від заступника директора І.Ф.Юнди. «Ні, – кажу, – не чув. Він спокійна, поміркована людина». Напишіть, – каже він. Я спокійно написав, і він цих кілька рядків забрав із собою.
Середина 70-х. Пропонують мені категоричним тоном вступати в партію. «Ви ж знаєте, яке в мене реноме», – кажу парторгові інституту. «У всіх інстанціях все узгоджено», – відповідає. І я вступив. Попереду був захист докторської дисертації. Уже пізніше, оцінюючи цей свій крок, я збагнув значення категорії віку для поведінки і вчинків людей, збагнув, чому героїчні вчинки притаманні переважно молодим. А мені вже було 45.
Та й тут не обійшлося. Приймають мене на засіданні бюро Шевченківського райкому партії. Кожний член бюро має мою анкету. Я стою перед ними. Кожний з них розуміє, що «надо». Секретар райкому: «Вопроси будут?» Хтось із членів бюро: «Сємєйноє положеніє?» «Одружений», – відповідаю. «Которий раз?» – запитує напівжартома. Відповідаю: «Перший і, сподіваюся, останній». І тут, почервонівши, схоплюється зі стільця секретар В.Западня: «На каком язикє спрашівают, на таком отвєчать нада!» Я із стисненим від обурення голосом: «Я думав, що члени бюро (підвищуючи голос) Шевченківського райкому партії (знову акцентую) розуміють українську мову». Усім їм заціпило. «Вийдітє!» – це секретар до мене. За хвилину мене покликали і поздоровили зі вступом.
Надалі я відчув моральну підтримку директора інституту професора В.С.Карпенка, який невдовзі запросив мене на посаду свого заступника з наукової роботи. Але найбільше я виграв у цьому, що від мене відстали «опікуни» КҐБ. Відстали настільки, що коли двічі в нашій клініці лежав Валерій Марченко, якого я госпіталізував, патронував як керівник клініки, каґебісти підходили на розвідини не до мене, а до лікуючого лікаря. Вона, зблідла, задихана, озираючись, чи хтось не заходить до мене в кабінет, перелякано виливала своє хвилювання. А Валерій Марченко, коли його арештували, скінчив своє життя від хронічного гломерулонефриту в тюремній лікарні, здається, в Ленінграді.
З’явилися ще раз несподівано ті ж двоє, які вербували мене в готелі «Київ», із запитанням, чи знаю я, що повернувся із заслання Іван Світличний? Я насправді ще не знав. Сказали, що він дуже хворий і що мене можуть запросити його рідні на консультацію. «Я не відмовлю», – відповідаю. «Ні-ні, звичайно...» – відреагували. Але, мовляв, memento mori!
Мене справді запросила зайти до Івана Світличного його дружина. Стан був такий, що він прожив уже недовго…
А моя «партійна кар’єра» закінчилася 1990 року, коли я серед 28 депутатів Верховної Ради відповідно до реєстру, зачитаного з трибуни В.Філенком, вийшов із КПРС.
Чи відбивалася на мені ця «опіка» 60-70-х років минулого століття, чи псувала мій настрій, викликала тривогу й неспокій? Безперечно. Але з більшим неспокоєм я згадую ті роки тепер. Адже я міг опинитися разом із тими, у кого «в блокнотах був мій номер телефону». Так, міг, але тоді такої долі очікували сотні свідомих українців і тому все це якось само собою розумілося.
Коли я став депутатом Верховної Ради першого скликання, не міг не скористатися можливістю вивідати в СБУ все, що мене цікавило. Євген Марчук посприяв, і я вивчив особові справи батькових братів Миколи Пирога, розстріляного у 1937 році в Києві, Михайла Пирога, який помер в Івано-Франківській тюрмі в 1945 році. Віддав їм свою повагу, опублікувавши на підставі цих документів статті. А щодо мене, то отримав відповідь, що в архіві справи немає.
А може все-таки, Леоніде Макаровичу, моє прізвище є у цій вашій «скрині» документів? Може, згадані мною відписки засвідчували факт завербованості.
Любомир ПИРІГ, академік АМН, член-кореспондент НАН України