Чотири роки – чотири тренери

Найуспішнішим був Грозний

Столичний муніципальний клуб з’явився на футбольній карті України в грудні 2001 року. За цей період «Арсенал» закріпився серед еліти, хоча й вище п’ятого місця в національному турнірному реєстрі не піднявся. Найрезультативнішим для канонірів виявився другий самостійний сезон, а точніше – найперший повноцінний, бо в прем’єрному для себе дванадцятому чемпіонаті країни вони зіграли тільки навесні.

Піднялися над меркантилізмом

Історична прем’єра «муніципалів», які заступили в елітному дивізіоні ЦСКА, припала на березень 2002 року. Наші земляки поступилися в Запоріжжі тамтешньому «Металургові» з рахунком 0:2. Керував командою популярний в минулому динамівець Києва Олег Кузнецов. «Арсенал» під його проводом не досяг ні турнірних висот, ні бажаної якості гри, проте з основним завданням упорався й подовжив для другого столичного клубу вищолігову прописку ще на рік, фінішувавши дванадцятим. Доленосною для щойно створеного колективу стала домашня перемога над олександрійською «Поліграфтехнікою». З-поміж інших матчів варто виокремити й гостьовий виграш у маріупольців (найперший в історії муніципального клубу взагалі), а також упертий опір, що його каноніри вчинили землякам-динамівцям у квітні 2002-го («блакитно-білі», майже ніколи доти не переобтяжені клопотами в київських «дербі», забили єдиний м’яч уже наприкінці поєдинку). Гучних відкриттів за часів Кузнецова в «Арсеналі» так і не відбулося: ставку зробили на досвідчених армійців, що перебралися до нового колективу із ЦСКА завдяки домовленостям між обома клубами, а поява в складі литовця Йокшаса та вихованця «Таврії» Осипова залишилася майже не поміченою – відомі майстри своїми в Києві не стали. Відчувалося, що тренери та футболісти усвідомлюють свою приреченість – місця в оновленому «Арсеналі» для них апріорі не було. Проте Волосянко, Аненков і їхні колеги знайшли в собі сили піднятися над меркантилізмом свого становища і таки зберегти для тих, хто прийшов їм на зміну, вищоліговий статус.

Загублена мрія киян

Наступне міжсезоння виявилося найпліднішим у короткій поки що історії муніципального клубу. Представницьку команду прийняв авторитетний фахівець В’ячеслав Грозний, який, отримавши безпрецедентну для команд так званого другого плану грошову допомогу, не тільки привів із собою новий штаб, а й повністю замінив футболістів, залишивши в своєму розпорядженні лише Білозора, Клименка та Бондаренка (як з’ясувалося пізніше, виключно на першоколовий цикл). Ігрова постава оновленої команди бездоганною не була, проте виняткові згуртованість, тактична цілеспрямованість і готовність гравців до цілковитої самовіддачі, у чому велика заслуга насамперед Грозного, забезпечили бажаний результат. На проміжний фініш «Арсенал» прийшов другим, а його наставника визнали найкращим тренером року в Україні. На жаль, подальші події принесли тільки розчарування всім, хто мріяв про появу на берегах Дніпра насправді народної футбольної дружини. Грозний, як і в другій половині минулого десятиріччя в «Дніпрі», вдався до масових кадрових змін, відмовившись від послуг основних реалізаторів «осіннього дива» й запросивши на їхні місця переважно легіонерів. Атмосфера щирості та взаєморозуміння пішла на спад, а разом з нею розвіялися й надії на медалі. Так було й наступного сезону: тренери, немов картярі в цейтноті колоду, тасували гравців, щоразу вдаючись до менш кваліфікованих замін, але повернути гру та результати, що виокремлювали «Арсенал» зразка осені 2002 року з-поміж опонентів українських грандів, уже не змогли. Так було змарновано і величезні матеріальні можливості, і заповітну мрію київських симпатиків народної гри.

Найгірший матч в історії

Сергій Краковський, легендарний воротар дніпропетровського «Дніпра» союзних часів, став наставником «Арсенала» після відставки Грозного в травні 2004 року. Початкуючий фахівець працював «головним» лише на п’яти вищолігових матчах, і то з уточненням «виконуючий обов’язки». Згадувати той часовий період і сумно, і тяжко: від колись амбітного та по-справжньому безкомпромісного колективу зосталася хіба що горда назва. Деморалізовані не стільки тренерською відставкою, скільки залаштунковими іграми навколо клубу та затримками з виплатою заробленого, футболісти не боролись, а здебільшого імітували боротьбу, просто «відбуваючи номер» на фінішній прямій чемпіонату країни. Наприкінці першої декади минулорічного червня відбувся найгірший матч «Арсенала» в історії – 1:6 від «Динамо» на тлі загальної безпросвітної байдужості та безпорадності. Київ футбольний не знав такої ганьби з квітня 2001 року, коли напівголодний ЦСКА навіть не пручався в календарній зустрічі з «блакитно-білими». До честі Краковського, свій останній матч у ролі наставника канонірів він обернув на перемогу над кіровоградцями, і «муніципали» не здали позицій в чільному десятку підсумкового турнірного реєстру.

Яскраві сплески на сірому тлі

Прихід Олександра Баранова на капітанський місток «Арсенала» здивував. Бодай тому, що клуб і його сановні засновники ніколи не приховували свого бажання співпрацювати з авторитетними фахівцями. Баранова до таких зарахувати важко. Хороший, але не більше, футболіст за союзних часів ознаменував ігрову кар’єру виграшем Кубка СРСР у складі харківського «Металіста», а згодом надовго перебрався до Фінляндії, де виступав і тренував команди, м’яко кажучи, посереднього рівня. Київський клуб, за великим рахунком, допоміг йому з тренерською прем’єрою в професіональному футболі. Але кредо нового наставника – орієнтуватися на європейські зразки сучасної гри і вигравати, а не вимучувати турнірні очки – зацікавило і навіть заінтригувало столичну громаду, яка знудьгувалася без успіхів і без надії. На жаль, матеріалізувати слова в конкретні справи, а тим паче – звершення, четвертому за ліком керманичеві канонірів так і не поталанило. Звісно, траплялися в його команди й турнірні сплески, на кшталт минулорічних перемог над «Іллічівцем» і донецьким «Металургом», а також подвійних нічиїх із «Динамо» та «Шахтарем», однак ігрова постава команди, як і «барановський» період історії клубу загалом, залишилися в пам’яті симпатиків однотонним, буденно-сірим тлом. «Арсенал» утвердився в ролі «вічного середняка», для якого навіть думка про штурм турнірних висот чужа та неможлива. Хоча вини самого Баранова в цьому найменше: він опинився в ролі заручника «непомірних апетитів» свого попередника. Господарі клубу, витративши силу-силенну грошей на становлення штучно створеного колективу й не задовольнившись їх віддачею, до мінімуму обмежили нового наставника в трансферних можливостях, тож Олександрові Баранову довелося жити за класичним українським принципом «маю те, що маю». Не виключено, що за такої ситуації більш досвідчений, а може, й більш сміливий фахівець зробив би ставку на честолюбну юнь, послуговуючись іншим розхожим принципом: або пан, або пропав. Натомість Баранов спробував організувати боєздатний ансамбль з не вельми майстровитих, але вже награних турнірних бійців, і бажаного фахового мінімуму таки досяг. Оцінити його старання господарі клубу, проте, не змогли, а може, просто не забажали: столиці зазвичай потрібний яскравий продукт. Весь і відразу. Та ще й такий, що не вимагає надмірних клопотів і зусиль. Тим паче, без додаткового головного болю для тих, хто несе персональну відповідальність…