Уроки Богдана Рильського
Кілька днів тому виповнилося б 75 років Богдану Максимовичу Рильському, синові Поета. Їх обох, батька та сина, із повним правом можна назвати «вечірківцями». Люди старшого покоління можуть пам’ятати «Вечірні розмови» Максима Рильського, які друкувалися в нашій газеті. А Богдан Рильський прийшов працювати у «Вечірку» в 60-ті роки.
Ось уже 14 років як Богдан Максимович за вічною межею...
Може, Богдан Рильський так і пропрацював би у «Вечірці» до сивини, але по смерті батька він разом із братом Георгієм вирішили передати в державну власність будинок у Голосієві з тим, аби відкрити тут меморіальний музей. І саме він очолив цей новий заклад з першого дня його роботи, і 25 років життя віддав йому. Богдан Рильський став не просто фахівцем-музейником, і не просто душею свого невеличкого колективу. Для нас, тих, хто в різний час потрапив на Голосіївську гору, навіть його присутність стала справжнім університетом. Отже, пощастило надзвичайно й мені. Що то означало в часи «застою», коли грузька трясовина засмоктувала й присипляла, лише нині можна осягнути більш-менш повно. Довідатися з перших уст про життя Максима Рильського, його оточення, партійну номенклатуру не одного покоління – не абищо, це вартувало багатьох спецкурсів тодішнього столично-університетського філфаку. Богдан Максимович ізмалку «варився» в літературному середовищі, мав блискучу пам’ять на фактографічний матеріал, чудово орієнтувався в реаліях днів минулих, включно з «розстріляним відродженням», «справою Спілки визволення України» та іншими репресивними «зачистками» радянського режиму, про які ще глухо мовчали тоді будь-які видання. Щойно повіяв вітер надії, директор Київського літературно-меморіального музею звернувся до тодішнього голови Комітету державної безпеки УРСР Миколи Голушка, аби допоміг з’ясувати точну дату арешту Максима Рильського 1931 року і його перебування у в’язниці. Так до рук сина потрапила слідча справа № 272, вивчивши яку Богдан Максимович зробив публікацію в журналі «Київ». А чого вартувало директорові музею, аби наважитися в часи суцільної русифікації не виконувати «Инструкции по учету и хранению музейных ценностей» 1984 р., за якою вся документація мала провадитися лише російською мовою. Все це були уроки для нас, молодших.
Оточивши Богдана Максимовича на наших музейних «посиденьках» при варениках і скромній чарчині з нагоди чийогось дня народження, ми слухали його, всотуючи, вбираючи фактурні подробиці. Хто, як не Богдан Максимович, міг фахово прорецензувати 18 томів двадцятитомника Максима Рильського, що друкувався в «Науковій думці». А останні 19 та 20 томи він упорядкував та прокоментував разом зі своєю заступницею Нілою Підпалою. У щоденній нашій праці не минало й дня, аби хтось не звернувся за коментарями до директора, щоб грамотно оформити той чи той матеріал до фондів.
«Університети» від Богдана Максимовича полягали також у тому, що його життєвий приклад був для нас зразком несуєтності і шляхетності. Умів бути вдячним, шанував людей. Як мовиться, по старій пам’яті на всі музейні заходи завжди запрошував колишніх колег із «Вечірки».
...Нагла смерть обірвала його життя буквально на східцях до музею, край Голосіївського лісу. Цими днями спогадаємо Богдана Максимовича Рильського, гідного сина своїх батька і діда, свого народу.