В Україні таки є Україна

«Конгрес українських націоналістів» – така собі чималенька візитівка із буквами, вищими за голубів, здалеку виднілася в парку Шевченка поряд з пам’ятником Тарасу, коли саме коло цього пагорба у Києві розпочалося свято української писемності й мови.

Тих, хто в часи мого студентства піднімався по сходах до постаменту (особливо з квітами) 22 травня, в день перепоховання поета в Каневі, «зараховували» до націоналістів без заяви про вступ і без членського квитка, але обов’язково позбавляли й квитка студентського. «Президія» кадебістів у цивільному задля цього «читала газети» на всіх лавочках поблизу пам’ятника від світанку й до смеркання. Ще раніше нинішній кінорежисер і поет Михайло Саченко вже з першого курсу перестав бути студентом філфаку Київського держуніверситету через свій вірш «Епохальні поети», оприлюднений за кордоном у журналі «Сучасність», і на двадцять років потрапив до негласних списків тих, чиї твори ніде не публікували. Ніхто б не насмілився надрукувати й «Протест проти русифікації українського народу» шістдесятитрирічного Олекси Гірника з Калуша Івано-Франківської області. Він став сам собі видавцем, власноруч переписавши на тисячі листівок текст, де були й такі рядки: «Багато українців не говорять по-українськи, чи то бояться або заради праці – того животіння». «Панівна мова витискає п’ятно на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови». Свої листівки з підписом «На знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша» чоловік, котрий за переконання одинадцять років пробув у концтаборі, розкидав 21 січня 1978 року, коли стемніло, по схилах Чернечої гори у Каневі, а потім облив себе  гасом і підніс до грудей запальничку…

Відтоді багато чого змінилося, 22 травня можна закидати квітами усі пам’ятники Кобзареві у незалежній Україні, журнал «Сучасність», через який постраждав Михайло Саченко, перебазувався до Києва, а свій вірш «Епохальні поети» автор безборонно прочитав у парку Шевченка в День української писемності й мови. Ось з нього цитати:

«Епохальних поетів

  читають під ряднами,

Тоді як вожді

  здувають із пива піну.

Епохальним поетам

   дають відрядження -

Будувати оселю

                 в Сибіру…

Епохальних поетів

  з життя вичеркують,

А вони ходять,

      як тільки смеркне.

Вони не отримують

        премій Шевченка.

Епохальні поети –

    лауреати безсмертя.

Не дочекався цієї премії і Василь Симоненко, один із віршів котрого, як уточнив Михайло Саченко, «ніде не надрукований, ви чуєте його вперше»:

Обливши губи

     в «Нарзані» чи каві,

Дожовуючи

       свіжий бутерброд,

Ви стоїте,

        великі й величаві,

І любите Вітчизну

                    і народ.

Ви знаєте

       народні віщі думи,

Його тривоги

          берете в серця,

Коли постоїте

   у черзі за костюмом,

Затиснувши

        в долоні гаманця.

Ні, ви не блазні,

           ви не лицеміри,

Нікчемного

 презирством не убить.

І свій народ

     ви любите без міри,

Коли у міру

          вигідно любить,

За плату

       ви закохані в ідею

І зморшки морщите

          на ситому чолі.

Кому ж ви служите –

         приручені Антеї,

Відірвані

        від матері-землі?

Хто ваш народ?

       Яка у нього доля?

Куди його коріння

               проросло?

Чиї могили

   стогнуть серед поля,

Забрівши

        здичавіло у село?

Хоч раз почуйте,

         грамотні легіни,

Нікчемні слуги

            чорного добра,

Як, видравшися

        вітрові на спину,

Кричить Тарасова гора:

«Нема на світі України, Немає другого Дніпра!»

Та послухали ми цю поезію надто вже нечисленним товариством (не тільки для столиці, а й для невеличкого села), що зібралося біля пам’ятника Кобзареві відзначати свято державного значення. Ідея запровадження його в Україні належить «Просвіті», в той час, як заступником її голови був Юрій Гнаткевич, нині керівник фонду імені Олекси Гірника. Коли виступав пан Юрій, усі разом з ним не могли збагнути гірких парадоксів: «Колишній Президент України Леонід Кучма сам активно українській мові не заважав, але й активно для неї нічого не робив. А нова наша влада не тільки повторює його «досвід», а ще й додає до нього «родзинки-ляпи», останній з яких – призначення нового президента Національної телерадіокомпанії України, – російськомовного, котрий ніде ще не заявляв, що на цій посаді послуговуватиметься мовою державною. Це за обставин, коли всі його попередники – в часи і радянські, комуністичні, і Кравчука та Кучми – добре володіли українською мовою, а завдяки телебаченню й особливо радіо, вона поширювалася Україною. Нині ж у нашій незалежній державі не бракує нормального мовного законодавства, але створилася ситуація, що цих законів дотримуються лише ті, хто хоче їх виконувати, і таких все менше…»
Гірко, зовсім не святково було це усвідомлювати. Не дослухавши до кінця усіх, до речі, дуже цікавих промовців, змаліло і наше дуже нечисленне товариство – праворуч відкололася від нього група студенток (мабуть, прислали їх сюди з якогось вузу за «рознарядкою»), а я ж збиралася поговорити з ними після закінчення мітингу. Але раптом помітила поруч з собою, ліворуч, мініатюрну вродливу юнку з дуже виразною гідністю ніби виточеного з мармуру обличчя. Чомусь майнули, одна за одною, думки: «Мабуть, канадійка», або з  «Конгресу націоналістів»… Та з’ясувалося при знайомстві, що студентка історичного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка Ольга Заярна – киянка, щоправда, народжувати її мама й батько поїхали до етнічних українців на Кубань, бо Оля – «чорнобильське» дитя. Проте одразу ж повернулися з нею додому. Вишуканою, як і її незвичайна врода, українською мовою Оля спілкується останні півтора року, її мама-українка і дотепер розмовляє російською. Щоправда, батько, уродженець шевченкових Моринців, де Кобзаря лагідно називають «мій дід Тарас», солідарний з донькою. У школі Оля розмовляла російською, бо там «завжди чомусь до дітей трохи не доходить, що мова має бути рідною». На «модну» російську на шкільних перервах «перемикало» й Ольжину подругу та однокурсницю, теж киянку, Таню Швидченко. Хоч і вдома, і на батьківщині мами й тата на Чернігівщині, вона завжди була щирою українкою. Тому що деякі вчителі навіть забороняли їм користуватися на перервах російською, а інші педагоги переходили на неї, як тільки закінчувався урок. Нині досконала рідна мова з вуст Тетяни звучить так природно й чудово, як і Ольжина. До «жменьки» люду під прапорами «Конгресу націоналістів», партії «Собор» та одним державним дівчата приєдналися зовсім випадково: просто поверталися з роботи (підпрацьовують у фондах інституту археології), побачили наш малий гурт біля пам’ятника Шевченку і захотіли дізнатися, що ж там відбувається. Зі сльозами на очах, розчулені, простояли до кінця мітингу. Мова цих щирих дівчат – розумних, сучасних, модних, а ще більше їхнє усвідомлення себе справжніми українками, і досі лунає в моїй пам’яті. От би такою ж розмовляв і Президент України, щоб, слухаючи його, ніколи не хотілося видати словник президентських помилок, які чомусь щоразу поповнюються новими «перлами». От би з такими ж дівчатами тоді, у 1978-му, зустрівся Олекса Гірник на Чернечій горі – впевнена, він не вбив би себе, щоб привернути таким чином увагу можновладців до проблеми української мови й державної незалежності. Бо вмирати з власної волі, навіть за Україну, щоб відійти у Вічність з таким найбільшим гріхом… Заради України треба жити. Ось у мене після знайомства з Ольгою Заярною та Тетяною Швидченко побільшало наснаги до життя, бо ж ці дівчатка – така реальна надія, що вже нині в Україні є Україна, не позбавлена майбутнього. Без усякої поблажливості на кшталт – «Що ж ви хочете від держави-підлітка»…