Маневруючи поміж авто

Учора на перехресті вулиць Мельникова та Пугачова на тротуарі з’явився жалобний вінок зі свічечкою. «Либонь, хтось загинув під колесами авто?» – стріпонулося серце у грудях. Ця ділянка дороги завжди мені видавалася небезпечною. Та хіба лише одна вона така в Києві…

Щодня, їдучи на роботу і з роботи тролейбусом 23-го маршруту, спостерігаю жахливу, без перебільшення, картину на вулиці Щусєва поряд зі станцією метро «Сирець». Люди стрімголов біжать на тролейбусну зупинку, маневруючи поміж авто, які вимушено гальмують, аби не травмувати пішоходів. Можете уявити собі, які «компліменти» летять у їхній бік із вуст водіїв. Тим паче, що останні також поспішають. Власне, вони не порушують правил безпеки руху, позаяк до пішохідного переходу із смугастою зеброю та світлофором ще добрячих кільканадцять кроків. Але ця зебра влаштовує лише тих, хто рухається до метро чи від метро по інший бік залізничного мосту. А ось ті, кому треба вистрибнути чи застрибнути у тролейбуси 23-го, 35-го маршрутів із боку Дубків, стоять по кілька хвилин, визираючи на дорогу, поки зменшиться потік авто і можна буде перебігти на протилежний бік.

Одного разу і я спробувала це зробити. Відверто скажу, увечері простояла, мабуть, хвилин десять. Ну ніяк не наважувалася ступити ногою на проїжджу частину. Страшно, моторошно! Але таких несміливих, як я, виявилося небагато: молодиця з дитинчам на руках та дідусь із ціпком, який назвався Володимиром Васильовичем. Мешкає чоловік у будинку на вулиці Блюхера і щоразу із Сирця йому доводиться їхати додому тролейбусами. Дуже тішився, що нарешті й сюди протягнули лінію метрополітену – зручно, швидко. Одначе добратися від метро до хати – велика проблема для літнього чоловіка.

– Якби мені повернути літа молоді, то не стовбичив би тут на тротуарі – миттю перебіг би вулицю, – бідкається бідолаха. – А з ковінькою кидатися під колеса авто не вельми хочеться. Он, бачте, хлопчина помчав – либонь, хоробрий дуже. Удень простіше, а ввечері та ще й коли туман – хоч плач, аби ті кляті «мерседеси» стишили свій хід. Та хіба до них догукаєшся.

Слухала Володимира Васильовича і щиро співчувала чоловікові. Справді, як йому перейти на той бік вулиці, коли такий інтенсивний рух. Єдиний вихід із ситуації – пройти трохи догори, до світлофора, а звідти – прямісінько до зупинки. Але і тут є перепона: східці під залізничним мостом. Та саме цим шляхом ми й пішли.

– Ось вам і результат неспритності дорожників, – мовив він і показав обгороджену гранітну плиту, уквітчану штучними квітами. – Це – пам’ятник людській необережності.

Чекали ми довгенько нашого тролейбуса. І хоч була так звана година пік, простояли на зупинці 15-20 хвилин. За цей час небезпечну ділянку подолало зо тридцять осіб: і молоді, й старші, й зовсім літні.

– І коли вже тут щось зроблять для пішоходів, – висловлювала невдоволення немолода жінка. – Щоразу з жахом думаю, як мені перейти тут вулицю. Ступаю із тротуару, благаючи Бога: «Допоможи і збережи мою душу».

– А ви гадаєте, що водіям це байдуже, – спробував захистити «шумахерів» один чоловік. – Чуєте, як пищать гальма їхніх авто? Гроблять машини тільки так. А скільки нервів затрачають, намагаючись не зачепити бігунів?

Невдовзі тролейбусна зупинка перетворилася на трибуну. Кожен, хто брав слово, проклинав щонайперше місцеву владу, яка нібито і знає про цю ділянку дороги, але нічого не робить, аби розв’язати проблему. Кажуть, що поки грім не загримить, мужик не перехреститься. Невже треба чекати страшної аварії, потерпілих, вінків обабіч шляху під вербами, аби врешті-решт розв’язати проклятий вузол. Ці слова апелюю до тих, хто може і повинен те зробити: перенести зупинку чи обладнати ще один перехід. Щось та треба робити. Тим паче, що скоро зима, і невдовзі кияни йтимуть на роботу і з роботи, коли горітимуть вуличні ліхтарі. А перебігати перед авто дорогу о такій порі – не вельми безпечно. Зауважу, що чимало моїх колег із «Вечірки» теж злим і нетихим словом згадують щоденні маневри на дорозі поблизу станції «Сирець».