Чи не фальшує срібла дзвін?
Як стара, так і недавня історія України розповідає, свідчить про постійні заходи і царської, і комуністичної влади з утиску, заборони нашого рідного слова. І все це тривало протягом не одного століття.
Здається, будь-яка інша колоніальна держава Європи не душила так безжалісно і жорстоко саме мови підлеглих їм у минулому колоніальних народів, як це робила наша північна сусідка-імперія з мовою українською. Це зросійщення України триває й донині, набравши тільки інших форм, засобів витіснення державної мови. Як на моє переконання, не менш небезпечним, або й ще небезпечнішим, аніж зросійщення, чинником, який руйнує, обкрадає нашу мову, є навала (іншого визначення не знаходжу) іноземних слів, висловів (здебільшого англійського, французького походження).
На сьогодні з цих слів-приблуд вже можна скласти цілий словник, адже кількість їх величезна.
Обмежусь бодай кількома прикладами. Невже, зрештою, такими новими словотворами, як маркетинг, менеджмент, монітор, імідж, саміт, адаптація вкрай необхідно відкидати, нищити відповідні (ох, вибачте – адекватні) їм слова, як «ринок, управління, наставник, образ, верхів’я, пристосування»?
Автор цих рядків має на увазі аж ніяк не ті іноземні слова, що стали міжнародними (соціалізм, електрика, культура, граматика та чимало інших слів).
Чому і в пресі, і в радіопередачах запанували такі вислови, як «ексклюзивне інтерв’ю», «екстремальна ситуація» і т.д. Невже такі ввідповідні за змістом «туземні» вислови, як «виняткова співбесіда (співрозмова)», крайні обставини (крайнощі) за образністю й милозвучністю поступаються згаданим вище чужоземним? Подібних прикладів можна наводити безліч. Не меншу кількість іноземних слів (окрім «безсмертного суржика) легко знайти і в мові розмовно-побутовій – і аж ніяк не менше, аніж у словесному адміністративно-політичному, технічному, науковому середовищах.
Обмежусь кількома прикладами: «серйозний» («поважний), «горизонт» («обрій, небокрай»), потенція (сила, міць, змога), «компетенція» («обізнаність»), толерантність (терпіння, стриманість) і т.д. Мимоволі напрошується думка: чи всі ці новітні словотворення походять від української інтелігенції, учених, політиків чи вони кимось незримо надсилаються «з-за бугра» – заокеанського чи ближнього (а чи не звідти походить і така акція, як зняття у наших паспортах графи «національність»?..)
Мимоволі, до речі, приходить думка і про те, що наш слов’янський брат – чеський народ – де в чому національно свідоміший, аніж ми, українці (у чехів навіть такі, здавалося б, «закоренілі» інтернаціональні слова, як «секретар, театр, музика, композитор звучать як «таємнік, дівадло, гудба, складиватель»).
Хочеться сподіватись, що оці невтішні думки щодо нинішнього стану української мови знайдуть відгук у душах наших людей та в душах державних керівників, чиновників (більшості яких, здається, байдуже до долі державної мови, культури, мистецтва).
Мова – це одвіку найцінніший, найдорожчий скарб, без якого ніколи не твориться добро матеріальне, без якого немислиме існування народу як нації.
В одному зі своїх віршів І.Франко закликає:
Довершилась України кривда стара
Нам пора для України жить.
А жити для України – це трудитися в ім’я зросту її добробуту, економічного розвитку, відродження й розвитку її культури, її срібної, за словами П.Тичини, мови, за чистоту якої потрібно постійно боротися нам усім.
Віталій КИРЕЙКО, Народний артист України, композитор