Бійтеся дарів доморощених пігмеїв

Роман-версія – так охарактеризував жанр свого нового твору «Дари пігмеїв» відомий письменник Олег Чорногуз. Любов, мораль і політика – три складові, три лінії, що лягли в основу твору. Вони рівнозначні, переплітаються й тримають читача на міцному «ланцюжкові».

Конгломерат вигадки та історичних фактів добряче цементують розповідь. Багато чого читач уже десь чув. А риси персонажів оповіді  дуже нагадують ще недавно надзвичайно впливових «господарів життя».

Журналістика й політика. Саме цим найбільше опікуються головні персонажі роману. Виявляється, професійні засади – для них далеко не головне. Головне – гроші, а ще більше – влада. За будь-яку ціну! За дещо незвичними, як для українців, іменами й прізвищами ховаються таки  «наші» типажі. Вітольд Миронович дещо схожий на іншого персонажа – Євграфа Сідалка, який  називав себе Сідалковським і марить, аби його величали графом.

У новій книжці сатирика Олега Чорногуза сатири не так уже й багато. Більше «реальної детективності», яка ще 10-15 років тому була б більше притаманною «потойбічному», чи як ще казали, «забугорному» життю. На кожній сторінці вдосталь інтриг і сексу. Останній – здебільшого вишуканий, тонкий. Але  він для героїв роману – не «для душі», а задля потреби. Передусім – кар’єри,  маніпулювання іншими.

Роксана – супергарна, еротична й розумна молода жінка може нагадати комусь конкретну телезірку. Яку, мабуть, всі могли й хотіли бачити на телеекранах, а багато хто – потім уві снах. Утім за божественим тілом і вбивчою чарівністю ховається вдача цинічної хижачки, яка ладна на все, навіть вбивство задля досягнення мети.

Отже, роман цілком міг би претендувати на визначення історичний або документальний. Якби не зауваження автора: всі імена та події в романі – вигадані.

Головне, що від книжки важко відірватися, 240 сторінок хочеться «ковтнути» за один вечір. Цікаво, що Олег Чорногуз описує подробиці кулуарних походеньок політиків і журналістів (радше – журналісток) так, наче сам працював у тележурналістиці. Можу це підтвердити, оскільки працюю там уже 13 років.

«Дари пігмеїв» – це й психологічний твір. Тут нема фарб без відтінків. Навіть у негативних персонажах письменник намагається знайти хоч трохи, хоч крапельку людяності. Не щоб виправдати їх, а, мабуть, аби зрозуміти, чому вони стали такими. І чи могли бути інакшими. І чому дикі  й, як ми звикли вважати, забиті пігмеї можуть бути чистішими й чеснішими від «цивілізованих» європейців.