Як я була полонянкою в Генпрокуратурі
До Генеральної прокуратури на прес-конференцію приїхала зазделегідь. Аби не гаяти даремно часу, вирішила завітати до громадської приймальні й передати новому генпрокуророві пану Медведьку зареєстрованого листа.
У невеличкій кімнаті люду було хоч греблю гати. За письмовим столом, що займав найбільше місця, кожен робив свою справу. Хтось невідривно писав скаргу, інший стороннім вухам розповідав про свої проблеми, а в кутку три жіночки готувалися снідати. Раптом одна з них дістала кип’ятильника з банкою та впевненою ходою попрямувала до розетки, яку, щоправда, довелося добряче пошукати. Коли вода нарешті закипіла, жінка повернулася до столу й заварила «Мівіну». Далі гуртом узялися за їжу. Поводились у громадській приймальні, немов у себе вдома. «Мабуть, частенько доводиться їм тут бувати», – одразу спало на думку. За маленьким же столиком сидів охоронець і спокійно спостерігав за жіночками.
– Для мене найголовніше, аби не було ніяких ексцесів та суперечок. Бо ж ніде правди діти: таке трапляється доволі часто. Раніше дивувався, а тепер уже звик. Добре розумію, що вони не мають змоги нормально поїсти, – спокійно відповів на моє здивування черговий, який не назвався.
Коли звернулася до людей, аби дізнатися, хто останній на прийом, десятки очей насторожилися. Мовчки штовхнули в мій бік папірець, де була розписана черга. Моє прізвище довелося записати аж під 45-м номером. «А чи вистоїте ви оту справедливість», – закинула мені якась жіночка й забрала папірця.
Довелося ждати майже годину, однак своєї черги недочекалася. Киян було мало. Переважна більшість – представники з різних регіонів України. До кабінету деякі заходили на кілька хвилин, а дехто там проводив по 10-15 хвилин. В одній кімнаті приймали всіх: і тих, хто жадав потрапити на аудієнцію до прокурора чи принаймні його заступників, і тих, хто лише мав на меті зареєструвати листа.
До початку прес-конференції нового генпрокурора залишалися лічені хвилини. У чергу вирішила повернутися після її закінчення. Раптом у громадській приймальні пролунали крики. Жіночки, що вже поснідали, кинулися до чергового й стали вимагати, аби їх випустили. Спочатку я нічого не второпала, проте, підійшовши до дверей і смикнувши за ручку, зрозуміла – вони зачинені. Виявляється, коли до Генпрокуратури мали зайти учасники прес-конференції за участю Віктора Ющенка, людей, що перебували в громадській приймальні, просто замкнули.
«Ми все одно потрапимо до президента та генпрокурора», – через вікно кричали замкнені та били кулаками. Потім почали кликати журналістів. Я повідомила, що також кореспондент і, до речі, не маю змоги потрапити на прес-конференцію. Черговий миттю повідомив по рації, аби мене пропустили, й провів до дверей. За мною вони знову зачинилися. На замок.
На прес-конференції, на жаль, так і не вдалося поставити новому генпрокурору відповідне запитання. Хоча відповідь, переконана, і так зрозуміла. Очевидно, новий господар на Різницькій «звинуватив» би охорону, яка, мовляв, надто активно дбала про безпеку Президента України.
По закінченні прес-конференції я таки повернулася до громадської приймальні. Цього разу мене зустріли як свою. Жіночки, котрі кілька годин тому снідали, розповіли, що приїхали до Києва із Закарпаття. Мої здогадки підтвердилися: вони неодноразово навідувались до Генпрокуратури, проте жодного разу належної відповіді так і не отримали. Тепер вирішили пошукати «щастя» в генпрокурора. Сподіваються, що він «людина порядна, кожному допомагатиме й до своїх обов’язків ставитиметься відповідально». Розповіли й про те, що відбувалося, коли мене випустили. Одна найсміливіша вистрибнула через вікно, але Віктора Ющенка вона не побачила. Та все ж надії не втрачає. Каже, що правди добиватиметься будь-якою ціною.