10 листопада 2005 року, четвер №210 (17621) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ГРОМАДА МЕДМІСТЕЧКО ПРАВО КУЛЬТУРА ДОБРИВЕЧІР

 ГРОМАДА
10.11.2005

Просто неба, але між добрими людьми
Усе добро вміщається в одній валізі

Що ближче до зими, то більше в Києві жебраків, безпритульних. Вони є на вокзалі, в підземних переходах, підвалах і горищах. Окуповують також і покинуті старі будинки, навіть якщо вони без вікон та дверей. Щоранку, йдучи на роботу, бачу біля брудних контейнерів зі сміттям у старому заяложеному лахмітті не лише літніх, а й і зовсім молодих бомжів.

Цей неологізм з’явився в нашій мові наприкінці минулого століття  і вже став ярликом, яким суспільство означує громадян, що з певних причин опинилися на узбіччі життя.

Хапатися за соломинку не захотів


Зінаїду Александрову бомжем начебто й не назвеш, позаяк своїм зовнішнім виглядом вона  аж ніяк не схожа тих, хто опустився на самісіньке дно. Моложава, симпатична, чепурна, в очах немає гніву, злоби, привітно і мило посміхається. Від неї не тхне перегаром, тютюном. Двійко діток – доглянуті, чемні, скромні. У розкоші звісно, сім’я не купається, але й злидні не загризають її. Хоча чаша їхньої долі така гірка, що нехай Бог боронить.

– Так, я бомж, – не приховує свого соціального статусу жінка. – Не маю свого дому, кілька років без роботи. Чоловік покинув мене з маленькими дітьми, коли наш бізнес прогорів, і ми опинилися на вулиці просто неба, – голос її затремтів, на очах – сльози. Вона непомітно змахнула їх рукою і продовжила далі: – Одначе  не вважаю себе покидьком. У скрутну хвилину, коли стояла над прірвою, не опустила руки, а зробила крок назад, вірячи, що мене не полишать одну зі своєю бідою добрі люди. І їх виявилося немало.

Сім’я пані Зінаїди  у скруті опинилася на початку 90-х.  Тоді у бізнес ринули усі, хто міг. Вирішили й Александрови спробувати себе в новій справі. Здали під заставу банку «Україна» свою чотирикімнатну квартиру на Троєщині, і з повними кишенями кредитних грошей подалися на периферію, у Згурівку. Чоловік був упевнений у тому, що в столиці він не потягне воза.

Добрі люди під чесне слово дали їм порожню хату  на хуторі Терлещина. І дуже пильно придивлялися до дивних чужинців, які покинули столичні апартаменти й подалися у село шукати щастя.  Невдовзі їхній човен почав розхитуватися, поки зовсім не пішов на дно. Отже кредит вилетів у трубу. Довелося  змиритися також  із тим, що своєї квартири їм не повернути.

–  Влаштувалася у райцентрі на роботу, – веде далі пані Зінаїда. – Організувала театральне товариство (за дипломом я режисер театру і кіно), і місцевий цукрозавод виділив нам крихітну кімнатку. То була для мене соломинка. Чоловік не  витримав випробувань і пішов від нас шукати кращої долі.

Через кілька місяців  Зінаїда народила третю дитину, донечку Віту. Засобів для існування – ніяких, а на руках ще й немовля. Ось тоді вона пізнала, що таке справжні злидні. У Віточки через недоїдання розвинувся рахіт, до 9 місяців вона не тримала голівку,  погано бачила. Інша б мати з такого горя впала б у відчай: почала пиячити чи побігла б до річки топитися, а Зінаїда Михайлівна боролася за себе і своїх дітей. Хвалити Бога, світ довкола неї не збайдужів, не відвернувся від її проблем. Не було такого дня, щоб якась сусідка не принесла у фартусі яблук, груш, помідорів, глечик молока чи грудку сиру в мисці. Виручав і власний город біля хати.

Усе життя наче за кадром

Слухаючи співрозмовницю, я ловила себе на думці: яка сильна та мужня ця тендітна жінка. Життя стелить їй до ніг такий важкий шлях – з камінням, ямами, калюжами, а вона спотикається, проте не падає. Либонь, у молодості начиталася багато книжок про відважних рицарів? А, може, живе за сценарієм котроїсь із кінокартин, яку колись,  як асистент режисера, знімала на кіностудії імені Олександра Довженка. Її трудовий стаж на цій посаді – 15 років.  Коли починає розповідати про своїх тодішніх колег – режисера Леоніда Нечаєва, акторів Миколу Гринька, Миколу Оляліна, Костянтина Степанкова, «Кузнечика» із співучої ескадрильї Сергія Іванова, її сумні очі поволі веселішають. А ще трохи – сяють від радості. На крилах спогадів лине в довженківський сад, звідти – на Сахалін, Кольський півострів, де знімали епізоди телевізійного фільму «Мужність». Он звідки черпає вона силу.

Її доброю подругою упродовж багатьох літ була Марія Капніст, потомственна графиня, яка через  свою соціальну приналежність,  звідала  таборів. Однак  компартійна влада не  зломила мужню жінку.  Колись саме вона привела Зіну у Володимирський собор.

– Слово Боже мене врятувало, коли опинилася в такій скруті, – наголошує вона. – У Києво-Печерській лаврі мені дали тимчасовий притулок. Після холодних брудних вокзалів тепла постіль і чашка гарячого чаю видаються таким блаженством!

Contra spem spero

Якось у Флорівському монастирі їй підказали, що в Києві на вулиці  Cуздальській має відкритися дім соціального  захисту людей, які не мають даху над головою. Зінаїда Михайлівна поїхала туди, і була приємно здивована тим, як її там зустріли. Вислухали уважно, як на сповіді, пообіцяли допомогти і навіть запропонували роботу – повара.

– Як же я стішилася, наче мале дитя, – не приховує радості жінка. – Тепер ми не пропадемо. Віточку я віддала до школи-інтернату, син Максим навчається на другому курсі в ліцеї Національного авіаційного університету. Бачили б ви, який він у мене вродливий, розумний – добре навчається, вивчає іноземні мови і не по літах (йому лише 16) розсудливий.

Максим спершу жив у Києво-Печерській лаврі,  нині – у родичів. Часто провідує маму, піклується про Віточку. Тільки ось найстарша, донька Світлана, яка вийшла заміж і живе в Угорщині, цурається  родини – либонь,  соромиться.

– Ми обов’язково станемо на ноги, – наголошує пані Зінаїда.

– З кастрюлями й ополониками дружите?

– Аякже. Я в студентських будзагонах була кухарем, і всі мені дякували за смачні борщі, салати, пиріжки. Гадаю, що в  домі соціального піклування мої кулінарні витівки усім будуть до смаку. Дав би лише Бог здоров’я моїм дітям. Він мене оберігає від усіляких недугів, хоч п’ятдесят років маю, а в моїй аптечці – лише зеленка і настій нагідок.

У Зінаїди Михайлівни усі пожитки вміщаються в невеличкій валізі, але вона не вважає себе нещасною, позаяк має віру і надію, що її діти знайдуть себе в цьому житті, що колись і на їхній вулиці буде свято.

Валентина Январівна Брязгунова


10.11.2005   Владі піднесли поросят. Мета – розбудити чиновників


10.11.2005   Боротьба за… споживачів. На чиєму боці правда?


10.11.2005   Від бійки до бійки. Вітренко вимагає більшої уваги




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.