Шалений кулак
Стас виховувався в багатодітній сім’ї. Як саме – історія замовчує. У поле зору правоохоронців не потрапляв, тож, вважатимемо, був тихим, сумирним і сором’язливим юнаком. Аж поки не потрапив до війська.
Удари «діда»
Відслуживши певний час, Станіслав відчув себе… «дідом». Вирішив: пора вчорашнім призовникам передати набутий досвід. Спочатку для впевненості власними кулаками перевірив на міцність голови двох молодих солдатів. Мовляв, салаги не вчасно стали у стрій. Схоже, хлопці витримали удари старослужбовця. Як у прямому, так і в переносному розумінні. По-перше, продовжили виконання священного обов’язку, а по-друге, не побігли скаржитися до офіцерів. Таку ситуацію Стас сприйняв як належну: воїни згодні «пройти курс молодого бійця».
Якось на вечірній перевірці рядовий Бокаленко, на думку досвідченого солдата, почувши своє прізвище, не надто голосно відповів. Стас одразу ж у строю провів «насичену виховну роботу» з «нікчемним» молодим воїном. Загартований армійськими буднями його черевик походив по гомілці призовника. Який біль у ту мить відчув і пережив бідолага, можна лише здогадуватися. Одначе то був лише початок.
Знущання продовжилися за тридцять хвилин після відбою. Місцем «поєдинку» Стас обрав туалет. Він відчув себе вправним кулачним бійцем і на тільки-но старанно вимитій призовниками кахлі з’явилася перша кров. Удар влучив у перенісся молодого воїна. Від появи крові Стас не на жарт розлютився. Жертва ж намагалася бодай ухилитися від жорстоких кулаків. Та марно. Стас управно пробивав невмілий захист рядового Бокаленка, котрий, однак, не падав. Тоді досвідчений вояка долучив ноги. Кілька ударів по голові й солдат, нарешті, «ліг». Радощам «кікбоксера» не було меж – він цілковито задовольнив своє бажання.
Утеча й покарання
На ранок рядового Бокаленка зі струсом мозку відправили до шпиталю на двотижневе лікування. А діяннями «бійця» зайнялася військова прокуратура. Стас сів на лаву підсудних. Вирок військового суду Харківського гарнізону виявився поблажливим – один рік позбавлення волі. Горе-вояку відправили до дисциплінарного батальйону.
За три місяці Станіслав потрапив до військового клінічного шпиталю. Звісно, служба в дисбаті значно відрізнялася від тієї, що в звичайній частині. Тож Стас вирішив із шпиталю накивати п’ятами. Чи шукали військовики втікача – невідомо. Одначе затримали Стаса правоохоронці. Через два роки. Цього разу – за крадіжку, скоєну в славному місті Чернігові.
21 жовтня 1996 року Новозаводський районний суд виніс вирок – 4 роки 6 місяців позбавлення волі з відбуванням терміну у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. На волю Станіслав вийшов 5 листопада 2000-го. Хоч, як дивно, влаштувався вантажником в одній із комерційних фірм Чернігова. Тримався молодик аж цілу п’ятирічку. Не їхав би до столиці – дивись, і не потрапив би знову за ґрати.
На «гастролях» у Києві
Одного сонячного липневого дня колишній клієнт колонії вирішив завітати на славнозвісний Хрещатик. Відпочити, розслабитися. Щоправда, до Хрещатика не дотягнув, а вдовольнився вулицею Гарматною. Придбав у крамниці пляшки із «зеленим змієм». Спорожнив на лавочці в сквері, що поряд із універмагом «Жовтневий». Але цього виявилося замало. А близько двадцятої години завітав до найближчого кафе. Там замовив по сто грамів – собі й незнайомому співрозмовнику, котрий вирішив підтримати щедрого молодика. Потім випили ще. За активним дуетом уважно спостерігав директор закладу. Йому надто сподобалися веселі чоловіки. Згодом приєднався до них. Звісно, із своєю пляшкою горілки. Випили і її.
– Того вечора на території Шевченківського району з двома колегами ми несли службу з охорони громадського порядку, – свідчив у суді міліціонер патрульно-постової служби Андрій П. – О 20.55 від чергового територіального управління міліції №1 отримали повідомлення: на проспекті Перемоги, 60, бійка. Коли під’їхали, побачили: Стас і ще кілька чоловіків товкли Мирослава й Михайла. «Колеги» Стаса одразу ж розбіглися. А він із кулаками кинувся на нас. Аби чоловіка втихомирити, довелося одягти наручники. Але й у «кайданах» той поводився агресивно. До службового автомобіля ледве заштовхали. Опісля до нас звернулися Михайло з Мирославом: мовляв, Стас із чоловіками їх дуже побили. Аби з’ясувати причину бійки, чоловіки поїхали разом із нами до територіального управління міліції.
Версія потерпілих
Після насиченого трудового дня колеги по роботі завітали до вже згадуваного скверика біля універмагу. Присіли на лавочці поруч із незнайомим молодиком. Він, сидячи й відкинувши голову, хропів. Михайло з Мирославом не звертали на нього уваги. Проте Станіслав прокинувся й почав обмацувати свої кишені. Там, очевидно, було порожньо. За мить упритул наблизився до Михайла й дихаючи перегаром запитав: «Де мій мобільник?!» Ми лишень присіли, – спокійно відповів чоловік, – ніякого телефона не бачили».
Стас, не розмірковуючи, лівицею зацідив Михайлу в ніс. Той намагався піднятися, але не встиг. Повторний правий у голову послав бідолашного в нокдаун. Мирослав, бачачи, що його другу непереливки, встиг обхопити чоловіка руками ззаду. Але ошелешеному тандему це не допомогло. До трійці підбігло кілька чоловік на допомогу.
– Один із них ухопив мене і відтягнув від нападника, якого я тримав, – розповідав про вечірню пригоду в сквері Мирослав. – Потім усі троє повалили мене на землю й почали гамселити ногами. Я несамовито кричав про те, що ніякого мобільного телефона ми не бачили. Проте ніхто не слухав. Більше того, біля мене впало ще одне тіло. То був Михайло. Чужі ноги вправно «ходили» як по ньому, так і по мені. Добряче дісталося. На щастя, невдовзі через частокіл чужих ніг угледів міліціонерів. Вони квапились у нашому напрямку. Це було справжнє спасіння. Троє, що підбігли, кинулися навтьоки. А Стаса було затримано…
Така ж розповідь пролунала і з уст Михайла. Не довіряти свідченням двох колег-друзів у правоохоронців не було причин. Чоловіки виявилися добрими сім’янинами, про них схвально відгукувалися на роботі. Того вечора були тверезими. Та й дещо плутані свідчення нападника зайвий раз довели: винуватець бійки – «гість-боєць» із Чернігова.
Версія нападника
Десь о дев’ятій вечора виявив, що в мене зникли мобільний телефон і сонцезахисні окуляри, – доводив Стас. – Гадав: забув у сквері, на лавці. Повернувся. Там сиділи незнайомі чоловіки. Почав вимагати, аби повернули мої речі. Думав, що вони поцупили. Тож дуже лаяв. А вони у відповідь: мовляв, не бачили й не брали. Я не на жарт образився й розізлився. З кулаками кинувся на одного з них. Інший почав захищати свого друга. Зав’язалася бійка. Очевидно, угледівши, що я один, на допомогу підбігли незнайомі чоловіки. Разом з ними били Михайла з Мирославом. Відверто кажучи, раніше їх ніколи не бачив, тому нині складно впізнати. Скільки ударів і по яких частинах їхніх тіл завдав – не знаю. Але в скоєному щиро каюся. Така «пригода» сталася лише через те, що забагато ковтнув оковитої. Свої дії оцінюю негативно. Добре розумію: вчинив злочин.
Вирок
Саме так кваліфікував дії чернігівського гостя й суддя Шевченківського районного суду міста Києва. Додав масла у вогонь і висновок судмедекспертів. З’ясувалося, що потерпілим підсудний завдав тілесних ушкоджень. Щоправда, вони виявилися не надто тяжкими. Травми й ушкодження залікували протягом тижня.
Зважаючи на всі зібрані докази, суд визнав Стаса цілком винним за статтею 296 ч. 2 Кримінального кодексу України (хуліганство, грубе порушення громадського порядку з мотивами явної неповаги до суспільства, вчинене групою осіб з особливою зухвалістю, винятковим цинізмом, карається обмеженням волі на строк до 5 років) і засудив на два роки позбавлення волі. Як і колись, чернігівця знову підвели його шалені кулаки…