ПроФФесіоналізм?
Незвичною буде форма цієї публікації. Самі риторичні запитання. Риторичні, але й адресні. Відомі й адресати. Це ті, хто, картаючи й клянучи себе за безсилля і слабодухість, тримаючи дулі в кишенях, згоряли від пекучого болю за рідну мову і сорому за свій народ у часи брежнєвського конструювання «нової історичної спільноти» на обширах СРСР. Ті, хто наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття повірив був у щасливу для України зорю, з теплим і добрим блиском в очах засукав рукава для плідної праці на просвітянській ниві. Ті, хто приблизно після «чорного вівторка» (похорон Святійшого Патріарха Володимира у липні 1995 року) пручалися, як могли, тяжкій депресії, що роз’їдала душу, мов липкий туман. Ті, хто, струсивши із себе бридкий порох кучмізму, пішли восени 2004-го на Майдан і вже не мали сумніву, що все погане для України позаду, а попереду – нормальна і здорова робота, творення держави – української і за духом, і за формою… Отже…
Чи треба комусь із вас доводити, що без мови немає нації? Чи треба ще вдаватися до так званих експериментів із так званою демократією, зокрема у мовному питанні, аби, нарешті, зрозуміти: для України цей шлях означає цілковиту і остаточну втрату ідентичності як нації і держави?
Чи не нагадує боротьба за чистоту українського духу взагалі і за життя української мови – зокрема те, що в релігійних колах зветься екзорцизмом – вигнанням бісів: ось вигнав священик із грішника бісів, зробив це за всіма канонами, але очищений від диявола грішник замість того, щоб молитися і вести праведний спосіб життя, в гіршому разі грішить далі, в кращому – сидить, пасивно склавши руки, а відтак, знову-таки за всіма канонами, на місце кожного вигнаного біса в нього вселяються сім ще страшніших, ще лютіших і починають їсти бідолаху з потроєною енергією і завзяттям?..
Чи згодні ви, що українські засоби масової інформації взагалі, а електронні – зокрема й особливо, були і, на превеликий жаль, досі залишаються описаним вище грішником, якого на сеанс екзорцизму варто і конче потрібно пропустити поза чергою і виганяти бісів космополітизму, національної самозневаги, снобізму, рабського схиляння перед Росією і російським, виганяти довго-довго, ретельно-ретельно, добре заправленим кадилом і розпеченим залізом?
Чи згодні ви, що Йосип Сталін, якого одні ладні віднести до сонму святих, інші – до компанії воландів і люциферів, – мав-таки рацію, говорячи, що кадри вирішують усе?
Чи може хто з вас заперечити, що влада, яка проголосила себе українською і, ймовірно, цілком щиро виявляла готовність такою бути, не мала і не має жодних підстав вважати цей «сталінський» принцип для себе неприйнятним, а отже, нехтувати кадровим питанням, наївно і легковажно уявляючи свою позицію на шаховій дошці на ім’я українська спільнота настільки сильною, що ніби й несуттєво, з чого зліплені і чим дихають тури, слони, коні й пішаки?
Чи – продовжуючи аналогію з шахами – фланг, яким влада уявляє у цій непростій партії-грі за Україну, її майбутнє, її культуру і мову українське телебачення і радіо, можна отак злочинно недооцінювати і ставити на вістря важливої з погляду тактики і стратегії атаки Коня, який, судячи з усього, вміє стрибати в один і аж ніяк не український бік? А як інакше розцінювати непробивну публічну російськомовність новопризначеного президентом чиновника, його небажання хоча б на людях, задля годиться виявити лояльність до України і українського?
Чи матиме моральне право такий «проффесіонал» (свідомо вживаю цей епітет і спробуйте заперечити, що професіонал без другого «ф», живучи роки й роки в Україні, повинен знати українську мову бодай на побутовому рівні й пристойно нею володіти) по-українському дублювати голосом за кадром інших російськомовних чиновників, тобто продовжувати практику свого попередника?
Чи не посиплються, мов із рогу достатку, протести «русскоговорящего» чиновництва: чого це нас дублюють, наче іноземців, а сам президент НТКУ й двох слів не може зв’язати українською?
Чи не здається тим, чиє коло я окреслив у вступі до цього матеріалу, що цілком у дусі нинішнього «демократизму» і «лібералізму» новопризначений посадовець скасує нововведення попередника (цілком, до речі, виправдане, хоча й інколи дратівливе: скільки ж це, матінко рідна, у нас російськомовного люду – гай-гай!) і як тоді це назвати, якщо не відвертим відкатом і поверненням до кучмівського мовного «благоденствія»?
Повірте, дорогі читачі, риторичні запитання можна нанизувати без кінця. Як без кінця рюмсати і рвати на собі вишиванки – в кого благенькі, а в кого й дорогі, з Андріївського узвозу – з приводу стану нашої мови в нашій державі. Лексикографи, до речі, вже, мабуть, збиралися у тлумачних словниках зробити доповнення до статті «Наш». Мовляв, ще одне значення, ще одна грань – помаранчева. Ой, дорогенькі, зачекаймо, зачекаймо.