«Ми звідси підемо з землею, або–в землю»

Так заявляють люди, які вже більш як 120 днів у Кончі-Заспі відстоюють свої права

Високий залізний паркан розпочинається недалеко від КПП і тягнеться вздовж дороги на кілька кілометрів. Його охороняють похмурі люди в уніформі. По периметру розташовано камери спостереження. Чужі тут не ходять. На закритій території мешкають сім’ї високопосадовців, державних діячів. Неподалік і оселя Президента України. Усе це розташоване серед лісу в оточенні віковічних дерев. Мальовничий пейзаж створює добрий настрій будь-якої пори року. Єдине, що псує нині гідну пензля художника картину, так це незграбна дерев’яна будівля через дорогу. Біля неї цілодобово чергує міліціянт та вештаються якісь люди. Інколи сюди приїжджають вітчизняні авто, і коли їхні водії вивантажують якісь пакунки, у стихійному таборі спостерігається  пожвавлення.

…Ми з колегою приїхали сюди ближче до обіду. Не встигли ще й назватися, як якась жінка одразу попередила, щоби сховали фотоапарат.

– Днями завітали до нас журналісти з телебачення, так вони, – вказує на охорону через дорогу Катерина Борозинець, – запанікували, прибігли сюди, хотіли відеокамеру відібрати. Ми ледь відвоювали її, сховали. Не люблять вони наших відвідувачів, бо наше сусідство не до вподоби тим, хто ще зовсім недавно дещо обіцяв на Майдані, а на ділі ж виявився не кращим за своїх попередників, – гнівно додає Катерина Свиридівна. – Що відстоюємо? Своє право на частку землі, на якій трудилися наші діди-прадіди. На ній зросли і працювали ми. Більшість нас із Троєщини, на місці якої колись був колгосп, а пізніше – радгосп. Коли Троєщину приєднали до Деснянського району, тоді й розпочався цей конфлікт. Землю ще до передачі в район мали розпаювати, надати тим, хто мав на неї право. Коли ж стало зрозуміло, що нас обдурено, то звернулися до Деснянської райдержадміністрації, стукали в двері Держкомзему. Та все марно.
– А я із Совок, – долучається до розмови Ніна Мельник. – Наше господарство, де кожен тамтешній працівник мав право на ділянку землі, 1998 року приєднали до Пущі-Водиці. Жоден із селян такого рішення не підтримав, існує навіть протокол загальних зборів, де всі засвідчили протест проти цього приєднання. Однак  документ безслідно зник. Тепер це науково-дослідний інститут. Його землі розпаюванню не підлягають. Не всі, зрозуміло, потерпіли в цій історії. У виграші залишилося подружжя Засух, які на сьогодні володіють 80 га землі, а Янукович та Суркіс собі присвоїли відповідно 7 та 8 гектарів. Інші, не менш поважні особи, будували й продовжують це робити на нашій землі.

– Та ви проїдьте далі, може, пощастить побачити одну привабливу дачу. Кажуть, що вона – міністра МВС, – радить Іван Дроботун. – Один євробрус для такої «хатинки» коштує чимало грошей. З’явилася вона за дуже короткий час. Землі там стільки, що нам би на кілька сімей вистачило. Ви мені скажіть: за які такі заслуги наші слуги народу все те отримуюють? Може, у міністрів зарплата така, що дозволяє будувати такі шикарні палаци? А якщо ж ні, то звідки гроші?

…Усередині дерев’яної будівлі – велика «буржуйка», біля стін – розкладачки та саморобні ліжка. Всього – 13. Стільки ж щодня тут залишається людей на ночліг. Удень їх більше.

– Тепер ми тут, поруч із Президентом, – сумно жартує пан Дроботун. – Сподівалися на нього… Віктор Андрійович, тільки-но ми тут розташувалися, заїхав, – ми неодноразово запрошували його на юшку, – поговорити. Прибув у супроводі численного почту. З нашою проблемою обіцяв розібратися. Його помічники щось нотували, погоджували, а коли ми з’явилися в Держкомземі, знов наштовхнулися на стіну. Коли ж закидали про обіцянки Ющенка, з нас сміялися. Складається таке враження, що до Президента держчиновники не ставляться всерйоз. Бо інакше так зухвало не поводилися б…

– Що ще змінилося після відвідин глави держави? – продовжує Іван Федорович. – Багато чого, проте не на нашу користь. Приїздили, здається, всі кому не ліньки. І генпрокурор Піскун був… Були й пожежні, лікарі, працівники санепідемслужби… Коли ж нічого такого не знайшли, заспокоїлися. Але ненадовго. Не минуло й тижня, як з’явився виклик до суду. Звинувачували нас у всіляких нісенітницях. Буцімто ліс ми вирубуємо. Проте не підтвердилося. Багато чого придумували й сил не шкодували, щоби нас позбавитися. Нічого не вийшло. І не вийде! Ми звідси підемо з землею або – в землю. Пробували нас зачепити і з іншого боку: з’ясовували, хто ж спонсорує нас? Ніхто, тільки ми самі. Ось і журнал є, подивіться хто, коли, скільки надав коштів. Ми передбачали, що такі речі цікавитимуть декого з посадовців, отже, й обліковий журнал завели. А живемо ми тут дружно. Уночі чергуємо. Є в нас навіть лікар і кухарі. За цей час жоден із протестувальників не зрубав жодного деревця – все веземо з міста, збираємо непотріб для вогнища, необхідного для приготування їжі та зігріву. Інколи зранку дехто з посадовців через вікно авто вітається з нами, інший, навпаки, демонстративно відвертається. Колишній президент Кучма завжди скаже «здрастуйте», навіть  солідаризується з нами. Я  не хотів би, аби мене зрозуміли неправильно, але останнім часом думаю: для чого я мерз на Майдані? За що боровся? За те, щоби влада, яка обіцяла так багато, врешті-решт звернула увагу і на мене, моїх рідних, одне слово, на простого українця. І що отримав? Ні-чо-го. Ні, я не прагну подяк, особливих пільг. Хочу лише одного – трішечки справедливості, людського ставлення до себе, аби мені віддали те, що  заробив. Я ж бо свою трудову біографію розпочав у 13 років, за трудодні. Та й усе життя працював на цій землі, не розгинаючи спини. Гадав, прийде старість – відпочину, на своїй землі працюватиму, житиму й годуватимуся з неї. Хотілося, як мовиться, кращого, а вийшло, на жаль, як завжди. Ми тут усі більш як три місяці. І стоятимемо доти, доки наша проблема не розв’яжеться.

…Від’їжджали ми з цього табору і від цих людей з важким серцем, адже попереду – зима, а протестувальники – люди похилого віку. Чи витримає їхнє здоров’я довгі й холодні ночі, пронизливі вітри? Сподіваємося, що Президент України згадає обіцянку розібратися з проблемами тих, кого він гордо іменує своєю нацією й, врешті-решт, поставить крапку в цій історії...

А новозбудованої дачі, про яку нам розповіли, ми так і не побачили. Висока залізна брама надійно охороняє життя і спокій мешканців цієї закритої території. Як і кілька десятків років тому. Сюди вхід стороннім суворо заборонено. Допоки?