Олександр Омельченко: хто до кого в опозиції?
Як ми вже повідомляли, минулої п’ятниці Київський міський голова Олександр Омельченко провів прес-конференцію для представників регіональних і центральних ЗМІ, присвячену підсумкам роботи столиці за 9 місяців.
– Київ живе, працює і навчається, – так розпочав свою розповідь Олександр Омельченко. – Надходження до Держбюджету понад план становлять 5,7 млрд. грн., а міський виконано на 106 відсотків, додатково отримано 171 млн. грн. За програмою «Турбота» за дев’ять місяців малозабезпеченим надано послуг на 90 млн. грн. Такі показники – результат того, що Київ – місто праці. Середній рівень оплати праці в місті становить 1220 гривень на місяць – майже на 36 відсотків вищий, ніж торік.
Далі Олександр Омельченко відповів на численні запитання журналістів. Відповіді на ключові з них ми подаємо.
– До Києва їдуть на роботу люди з інших регіонів. Тож виходить, що кращі кадри столиця забирає.
– У зв’язку з цим хочу торкнутися плану Президента України створити впродовж п’яти років по одному мільйону робочих місць. Гадаю, ці місця мають бути розписані конкретно по регіонах, де найбільше безробітних. Овочі й фрукти треба переробляти там, де їх вирощують, так само розвивати й м’ясо-молочну промисловість: не треба возити туші вагонами до великих міст і там переробляти. Тож перш ніж створювати робочі місця, слід визначити, де і яку промисловість розвивати.
– Киян непокоїть доля отих 972 мільйонів, що їх держава заборгувала столиці.
– Це питання ширшого діапазону, ніж 972 мільйони зароблених киянами коштів, які Мінфін централізував і незаконно витратив. Це стратегічне питання, оскільки є спроба Мінфіну і Державного казначейства на прикладі Києва поховати самоврядування і органи місцевої влади. Якщо «експеримент» на столиці вдасться, то ще сім областей, які претендують на подібні кошти (всього понад 200 млн. грн.), також їх не отримають. Ми виграли справу в Господарському суді й думали, що живемо у правовій державі. Однак ні Мінфін, ні Державне казначейство не виконують рішення суду. Бог дав розуму керівництву Кабінету Міністрів не подавати апеляцію, а Мінфін і казначейство подали. Тепер Апеляційний суд слухатиме справу із двома опонентами. Треба користуватися юридичними і моральним законами, етичними нормами, чого, на жаль, я не можу сказати про керівництво Мінфіну і Державного казначейства. Правда завжди переможе кривду, а добро – зло. На цьому побудовано світ. Якщо переможуть кияни, то з ними – всі інші регіони.
– Який відсоток житла, що зводиться у столиці, виділяється як соціальне?
– Цього року 78 відсотків від бюджетних вкладень – понад 82 тисячі кв. м. Це без житла, зведеного за рахунок молодіжного кредитування і за програмою «50х50». За останні 15 років такий показник для Києва стабільний. Але чому не зменшується соціальна, пільгова квартирна черга? Дай Боже, здоров’я всім інвалідам, учасникам Великої Вітчизняної війни. Але багато хто з них вже по дві квартири отримав, а деякі для онуків – і по третьому разу. Немає сьогодні закону не брати їх на чергу і позбавити пільг. А діти використали батьків-героїв, учасників війни для себе і в останні 5-7 років використовують для онуків. Бо коли наймолодшому учаснику війни сьогодні 80 років, то їхнім дітям – 55, а онукам по 30. І вони чекають, поки бідненький дід ще для них квартиру заробить. Таких прикладів дуже багато.
– Які плани міста щодо заводу «Арсенал» і чому Київ хоче його забрати?
– Завод «Арсенал» – одне із семи казенних підприємств, розташованих у Києві. Це означає, що підприємство обов’язково має державне замовлення. Але впродовж багатьох років цього замовлення немає. Із 15-17 тисяч працівників «Арсеналу» залишилося близько двох тисяч. Житло і соціальну сферу заводу ми прийняли до комунальної власності Печерського району. Підприємство у центрі міста, займає велику територію, що не використовується. Останніми роками «Арсенал» почав розтринькувати свою землю, віддавати її інвесторам під забудову. Ці гострі проблеми виникли не лише щодо «Арсеналу», а й усіх заводів, які не виконують держзамовлення, а перетворилися на акціонерні товариства. Наприклад, замість колишнього об’єднання імені Корольова нині 52 малих підприємства. Коли там приватизовували майно, то приватизували окремо котельню і трубу. Таких прикладів десятки. Тому влада цивілізовано розбиратиметься з такими підприємствами, як «Більшовик», «Ленінська кузня», «Арсенал» тощо, аби їх передати в управління міській владі, не змінюючи балансоутримувача. Тоді ми маємо право формувати керівництво, відповідати за показники і роботу без права перепрофілювання або зміни форми власності. На жаль, надто кволо уряди розглядають ці питання.
– Поясніть ситуацію із мотозаводом. Ви прийняли його до комунальної власності, а завод практично не працює...
– Об’єктивна інформація – то велика цінність, а дезінформацію люди називають брехнею. Мотозавод був у власності міста один рік за прем’єрства пана Пустовойтенка. Ми вклали 1,7 млн. грн. безповоротних інвестицій, завод почав дихати. Потім у міста його знову забрали, так триває 6 років. Тричі ми ставили перед Леонідом Кучмою питання про повернення підприємства, але ніхто не виконав навіть резолюції президента. Тому що сили, які дерибанили Україну, не допустили повернення мотозаводу Києву. Ми добилися передачі лише двох нікому не потрібних підприємств – «Хімволокна» та «Радикалу». Натомість з’явилися ділки, які почали оформлювати викуп мотозаводу через Фонд держмайна. Тоді Київрада ухвалила рішення не закріплювати за заводом землю – у такий спосіб перекрито дорогу спритникам, які хотіли оволодіти не заводом, а 43 гектарами землі в центрі міста.
– Яке ваше особисте ставлення до того, що прокуратура США визнала Юлію Тимошенко співучасницею у справі Павла Лазаренка?
– Відповім на це запитання без прізвищ. Маємо державу недемократичну й неправову. Не треба цього соромитися. Нас переробити важко, треба нас ліпити по-новому. Де ще було таке, щоб за 14 років незалежності змінилося 12 урядів, а цього року – два? Як уряд – то нові міністри. Де таке було, щоб звільнялися генеральні прокурори, потім поновлювалися? Де таке бачили, щоб міністра, який не впорався із завданням, знімали, а в новому уряді він ставав знову міністром чи навіть віце-прем’єром? Подивіться, що в нас робиться у кадровій політиці! По колу ходять: з міністрів у міністри, з міністрів у віце-прем’єри, з віце-прем’єрів у народні депутати, з народних депутатів – у міністри. Немов білчине колесо! Цього року в Україні звільнено 18 тисяч держслужбовців. Це живі люди, за якими стоять їхні сім’ї. Закон про державну службу один – що для мене, голови Києва, що для моєї секретарки. Службовець несе службу суворо за законами України, іншими правовими актами. Якщо службовець не порушував законів і правил, то хто має право звільнити його з роботи? В Україні немає правосуддя, тому й сидять наші громадяни в інших державах, де їх судять, тому й тікають за кордон від свого правосуддя і свого народу. Тому неможливо дати оцінку, як пов’язати долю, фінанси та економіку Юлії Тимошенко із Павлом Лазаренком. Неможливо, якщо за сім років цього не зробили наші правосуддя, влада і суспільство. Суспільство не знає правильної відповіді. І я не знаю.
– Судячи з ваших висловлювань, ви нині в опозиції до влади?
– Я працюю у загальнодержавній структурі, займаю посаду вибраного народом міського голови. І коли моє бачення не збігається з баченням або діями посадовців будь-якого рівня – від голів районів до міністрів, голів урядів чи президентів, то це вони перебувають в опозиції до мене. Бо я переконаний у своїй правоті. А те, що вони в опозиції до мене, доводять приклади, коли впродовж двох років попередній президент мене двічі незаконно звільняв із роботи. Обидва рази я довів незаконність цього рішення і президент із цим погодився. То хто до кого в опозиції? Що ж до нинішніх реалій, то скажу: коли в Києві політичний і соціальний спокій, кияни мають тепло, світло, роботу, добру зарплату, нагодовані – оце і є підтримка столичною громадою політики уряду. Але як може держава запустити руку в казну місцевої громади? Отже, маємо будувати правову державу.
– Коли у столиці буде наведено порядок щодо назв вулиць?
– Депутати Київради болісно сприймають перейменування київських вулиць. Тричі відхиляли пропозицію перейменувати вулицю Січневого повстання. Так само і з вулицею Горького. Що з нею робити? Давайте перейменуємо на вулицю Пєшкова, якщо не подобається Горький. Багато питань справді не можемо вирішити. Але депутати Київради не «ручні».
– Ви вже вирішили балотуватися на посаду міського голови?
– 26 листопада розпочинається передвиборна кампанія. Тоді й дізнаєтеся. У мене є час.