Хтось побачив молодість…

Нещодавно постійні відвідувачі столичного Будинку кіно мали радість від справжнього американського фільму. Не чергового голівудського бойовика чи безглуздої комедії, які вже дратують. Так само, як і нескінченні «мильні» серіали. Мова про аргентинське кіно, зняте винятково на аргентинські гроші й за сценаріями тамтешнього життя.

Якщо кінострічки виробництва США більшою мірою вражають нас кількамільйонними гонорарами акторів, а бразильське кіно – багатосерійністю (почавши дивитись якусь кіноісторію в першому класі, можна не додивитися її й після випускного вечора), то фільми, які представляв посол Аргентини в Україні Мігель Анхель Кунео під час фестивалю фільмів своєї країни, мене по-справжньому вразили. І не лише красою своїх смуглявих героїнь, тонесеньку талію яких з нетерпінням очікував побачити головний кінематографіст України Борис Савченко, пам’ятаючи фільми своєї юності, а й високомистецькою правдою про життя простої людини, на місці якої міг опинитися будь-хто з нас.

Більшість глядачів, які під акомпанемент дощу того вечора залишали Будинок кіно після перегляду фільму «Рома», не могли стримати емоцій. Моя сусідка справа Анастасія Глушинська, «кіноманка з піввіковим стажем», такого сюжету та такої гри акторів не пам’ятає з кінця 70-х, коли радянський кінематограф творив фільми світового рівня. І дуже добре, що не все латиноамериканське деградувало на серіальному конвеєрі, не спокусилося на роль французького чи американського двійника.

Якщо проаналізувати побачене на екрані, то дійдеш висновку, що принаймні в критичні моменти своєї історії наші країни схожі, і можемо розрадити себе вже традиційним резоном  не лише пустих серіалів,  а й  вигуком душі «буває ще гірше...»